м

  Лесь весело всміхається, і я на мить впізнаю в ньому свого друга дитинства. Головою ніби-то й розумію, що боятись нічого, але інстинкти змушують остерігатись хлопця, надто звикла  реагувати таким чином. Підгрібаю руками, щоб віддалитись на безпечну, по моїм міркам, відстань.

- Досі боїшся мене, - всміхається Лесь, схиляючи голову на бік. Відмовчуюсь. – Я не вкушу. Бачиш же, зла не бажаю.

- Може, й не бажаєш, але підхід у тебе трохи дивний, - відпускаю сарказм.

- Що поробиш, - знизує плечима. – Характер в мене запальний. Не люблю довго панькатись, - лукаво посміхається та занурюється під воду.

  Я метушливо починаю обертатися навколо своєї осі, побоюючись, що хлопець підпливе занадто близько та злякає. Але той не виправдовує моїх підозр, він надовго зникає під товщею води, змушуючи мене навіть трошечки похвилюватися за нього.

  Аж раптом вдалині, над блискучою, мов дзеркало поверхнею, з’являється темна макітра. Нічого собі, як далеко відплив! Користуючись моментом, хутко гребу до берега. Озираюся. Леся не видно. Швиденько виходжу з води, натягую трусики та футболку, бо інше на мокре тіло не налізе, та, підібгавши під себе ноги, всідаюсь на траві та підставляю обличчя яскравому сонечку. Як же мені зараз добре! Як же не вистачало цього! Заплющую очі, насолоджуючись ніжними дотиками теплого проміння.

  Сиджу так якийсь час, вдихаючи аромати природи та дозволяючи легким подихам вітру пестити мою шкіру. Аж раптом чую сплески води десь зовсім поряд, тож розплющую очі. Переді мною постає вельми живописна картина – над поверхнею з’являється міцне чоловіче тіло. Спершу з-під води виринають м’язисті плечі, далі груди, руки, рельєфний прес… Сонячні промені грають відблисками на мокрій засмаглій шкірі. Якби це видовище бачила Ната, вона б негайно захотіла взятися за пензля.

 Рефлекторно замружуюся, побоюючись побачити те, чого краще не бачити, бо це, впевнена, викличе в мені страшенне сум’яття. Глибокий чоловічий сміх розноситься луною по галявині.

- Коли встигла стати такою сором’язливою?! – глузує перелесник.

- Ми вже не діти, - відказую збентежено, уникаючи дивитись в його бік.  

- Ти права. Саме тому я не мав наміру ходити перед тобою голим. Надто довго живу серед людей. Звички змінились.

  Присоромлено озираюсь, краєм ока поглядаючи на хлопця (хоча йому, з такою кремезною статурою тіла, більше пасувало б слово  «чоловік»). На моє полегшення, Лесь не голий, а в чорних трусах, схожих на шорти. Дивно, але цей факт чомусь не зменшує мого сум’яття.

  Брюнет ховає одну руку за спиною, а коли дістає її, то демонструє затиснуту між пальців квітку білого латаття.

- Це тобі, - підходить ближче й з усмішкою встромляє квітку мені в волосся.

- Еммм, - неочікуваний жест уваги змушує ніяковіти. – Дякую, але не варто було.

- Не треба думати, ніби я залицяюся до тебе, - всміхається, розтягуючись на траві поруч зі мною, підкладає руки під голову. – Ця квітка допоможе тобі якийсь час протриматися в місті, не відчуваючи дискомфорту від нестачі контакту з природою. Постав вдома у воду, краще поруч з ліжком, - дає настанови.

  Завмираю від подиву. Ти ба, я нічого не знала про це. Стає трохи соромно через свою необізнаність і те, що сприйняла жест перелесника за залицяння.

- Він знає, хто тика така? – зненацька питає він, вкотре змушуючи мене розгубитись від несподіванки. Намагаюсь пригадати, чи був Персик у дитинстві таким самим напористим. Мабуть, таки був, бо якби не мав звички йти напролом, то не наважився б покинути ліс та вирушити світ за очі у чужий світ.

- Знає, - відповідаю тихо, розуміючи, про кого йде мова.

- І шо каже? Бачить спільне майбутнє? – Лесь перевертається на бік, підпираючи голову рукою. Уважно на мене дивиться.

  Та що вони всі заладили зі своїм майбутнім?! Спочатку Пундик, тепер - він. Я що, маю відчитуватись перед усіма? І взагалі, я не мала наміру чіплятись до Іллі з розпитуваннями про майбутнє! Як на мене, це надто нав’язливо. Вирішую проігнорувати незручне питання.

- Пам’ятаю, в дитинстві твої очі були світлішими, - настає моя черга кидати пильні погляди.

- Вони темнішають, коли довго стримуюся, не розпалююсь, так би мовити, гашу в собі вогонь, - всміхається одним кутиком губ Лесь, відкидаючи вільною рукою волосся, що впало на лоба.

- Зараз вони майже чорні, зіниць не розрізнити, - вдивляюся.

- Зате твої очі все такі ж яскраво зелені та красиві, - відпускає коментар перелесник, супроводжуючи його своєю фірмовою усмішкою.

   Вкриваюся рум’янцем. Як йому вдається щоразу з легкістю виводити мене із рівноваги? Втім, беру себе в руки, намагаючись не подавати вигляду, що збентежилася.

- Як тобі вдалось мене впізнати? Як зрозумів, що я мавка? – наважуюсь озвучити питання, що мучать мою цікавість.

- По-перше, енергетика, - неспішно промовляє Лесь, і мої брови повзуть догори. Цікаво, чому його енергетика не змусила мене запідозрити хоча б щось, окрім того, що мій «новий» старий знайомий є володарем паршивого характеру? – По-друге, - продовжує хлопець, - не тяжко було скласти один і один, коли тобі стало зле у провулку коло «Пожежі». Ось тоді я й запідозрив, що ти мавка, - знову відкидається на спину, розкидаючи по боках руки. Заплющує очі, підставляючи обличчя яскравому сонцю. - А те, що дерева тобі допомогли, стало тому підтвердженням.