е

  Вдосталь налюбившись, ніжимося в обіймах одне одного. Всі негативні думки та турботи, мов рукою зняло. Яке ще  підтвердження потрібно в тому, що мене люблять? Хіба міг би Ілля проявляти таку несамовиту пристрасть, якби враз раптом захопився іншою? Ні, й ще раз ні. Я – єдина та неповторна для нього.

  Проводжу пальцем по гарячій шкірі коханого.

- Я вже тобі казав, що ти найкраща? – він звертає до мене погляд своїх ясних очей, перехоплює мою руку та цілує пальці.

- Казав, - щасливо всміхаюсь. – І ти в мене найкращий на землі! Я ладна на все, аби ти був щасливим.

  Ілля міцніше притискає мене до себе.

- Пробач мені, - тихо промовляє.

- За що? – дивуюся. Намагаюсь знов зазирнути в очі, але коханий надто міцно тримає, немов боїться, що втечу.

- За те, що залишив тебе саму на ці два дні. За те, що не зміг взяти з собою за місто… Ти, мабуть, хотіла б потрапити в ліс….

- То пусте, - пригортаюсь до його грудей. – Ще матиму таку нагоду, - не поспішаю розповідати про свою чарівну мандрівку, бо почуття коханого зараз для мене важливіші. Хочу його заспокоїти та втішити, щоб не засмучувався через мене. – Я ж розумію, що твоя мама не надто мене жалує. Але я вже звикла, не турбуйся. Розкажи краще, як ви відпочили, чим займались?

- Та таке, - тягне Ілля. Повисає невеличка пауза. – Нічого особливого. Сиділи біля вогнища, в ліс прогулялись… До речі, він на місці, живий, здоровий, привіт тобі передавав, - намагається жартувати.

- То ви були вчотирьох? Чи до вас ще хтось приєднався? – все-таки той малий підступний черв’ячок, що сидить глибоко всередині та гризе мою цікавість, змушує задати це питання.

- Ні, нікого більше не було, - якось нервово відказує Ілля, уперто уникаючи дивитись мені в очі. Але я й без того, по інтонації чую, що він обманює. Відчула б це, навіть, якби не знала правди. Чи, може, не відчула б? І, взагалі, навіщо коханий мені бреше? Можливо, йому совісно?

  Цього разу повисає довга пауза. Мій розум гарячково намагається відшукати пояснення брехні коханого. Я звикла бути щирою, намагаюся нічого не приховувати від свого хлопця. Та і нема чого приховувати, хіба що ті кілька зустрічей з нахабним Лесем. Але ж роблю я це заради безпеки Іллі, бо не хочу, щоб він вплутувався в конфлікти. Може, і він хоче мене від чогось уберегти? Від ревнощів? Але ж в мене немає для них видимих причин.

- Ти можеш не приховувати те, що з вами на дачі були Вероніка та Христина, - спокійно промовляю, вирішуючи бути максимально чесною. Не хочу, щоб подібні недомовки обтяжували моє життя.

- Що?! – Ілля різко сіпається. Аж підхоплюється з місця. Очевидно, що мої слова застали його зненацька. – Звідки тобі про це відомо?!

- Я знайшла портал для мандрівок в ліс, - намагаюся пояснити. - Зустрілася там з Лілі… Вона вас бачила.

- Тобто, ти хочеш сказати, що в тебе в лісі є шпигуни, котрі відшукали спосіб ділитися з тобою інформацією?! – коханий реагує надто емоційно. Не розумію, що його так зачепило?

- Це була випадковість, а ніяке не шпигунство, - захищаюсь. – Мені вперше вдалось самостійно потрапити в ліс через портал.

- Ох, то я бачу, ти часу не гаяла! – Ілля встає з дивану та починає одягатись. – А я, дурень, мучився сумліннями,  думав, ти сидиш, сумуєш. Ба ні! Ти шукала спосіб шпигувати!

  Мені стає гірко та образливо від таких звинувачень.

- Я не мала подібних намірів, - виправдовуюсь. – Так, в мене багато чого сталося за ці два дні! Та хіба це не чудово?! Невже було б краще, якби я провела весь час у тузі?

  Ілля мовчить, нічого не відповідає. Натягує футболку та прямує до дверей на вихід.

- Чого ти сердишся? Я не розумію, – наздоганяю та хапаю за руку.

- Я серджуся, бо ти мені не довіряєш! – ображено вигукує, забирає руку та взувається.

- Чекай, не йди! - молю його. – Я довіряю…, - закушую від розпачу губу. – Просто, можливо, трошечки приревнувала…

- От, ти сама й зізналася! Саме тому я й не казав про дівчат. Щоб не було цього! Ревнощів та недовіри!

- Пробач, - говорю тихо.

- Міє, я не ображаюсь… Просто трохи розчарований. Я довіряю тобі, як нікому. Чому ж ти впускаєш у себе сумніви стосовно мене?! – розвертається до дверей, тягне за ручку. – Гадаю, я цього не заслужив…, - переступає поріг.

- Коханий, прошу тебе, не йди. Пробач мене, - ледве не плачу.

  Ілля Озирається.

- Дай мені час, гаразд? Я маю охолонути, - зітхає. - Твоя недовіра надто сильно мене вразила…, - кидає в мій бік останній погляд та біжить сходами вниз.

  Хочу кинутись навздогін, але згадую, що гола. Тож проковтую клубок із сліз, що підступив до горла, вертаюсь в квартиру, зачиняю двері, опускаюсь на підлогу та плачу.

  Що за день такий?! Що я роблю не так?! Чому не стрималася?! Хто тягнув мене за язика?! Невже моя недовіра, дійсно, настільки велика? Тоді я добре розумію Іллю. Він має право ображатись.

  Не знаю, скільки часу так сиджу і схлипую, гадаючи, що ж буде далі, і як тепер маю спокутувати свою вину. Аж чую віддалені звуки нявкання. Пундик! Згадую про кота, який досі сидить на балконі. На вулиці уже темно. Гарна ж я хазяйка! Турботлива!