Н

  Спускаюсь з пагорбка, маючи намір оминути лавку, на якій сидить той настирливий Лесь, та пройти повз, але він встає з місця та наздоганяє мене. І чого йому не йметься? Чому б не залишити мене в спокої? Чого знов вирішив причепитись?

- Ти мене переслідуєш? – роздратовано запитую хлопця, коли той порівнюється зі мною.

- А схоже на те?

- Так. Ти завжди якимсь дивним чином опиняєшся поруч, - дратуюся. - Що ти від мене хочеш? – зупиняюся та впираю руки в боки, збираючись з’ясувати все раз і назавжди.

- А ти не думала, що це ти опиняєшся поруч, а не я?

- Саме тому ти сидів на лавці і спостерігав за мною? – не збираюсь відступати.

- Може, я чекав своєї черги посидіти під дубком, помріяти та відпочити? – всміхається брюнет, ніби знущаючись наді мною.

- Ха-ха, дуже смішно, - кривлюся, змірюючи нахабу поглядом. Він у своєму брутальному темному вбранні зовсім не схожий на мрійника, котрий полюбляє проводити час в парку. Скоріш, повітря зіпсує тут своїми огидними сигаретами.

- Гаразд, а якщо я скажу, що ти мені подобаєшся? – Лесь схиляє  голову набік. Оце так неочікувана заява!

- В мене є коханий хлопець! – відповідаю різко та розвертаюсь щоб брюнет не встиг помітити рум’янцю, що залив мої щоки.

- А ти впевнена, що він тобі пара? - промовляє співрозмовник. Спиною відчуваю, що він посміхається, і це викликає в мені хвилю обурення. Розвертаюся до нього, здіймаючи догори підборіддя.

- Так, я впевнена! Ми – ідеальна пара, і щиро любимо одне одного!

- А мені зі сторони все виглядає не так райдужно, - свердлить  поглядом. - Ви дуууже різні, це неозброєним оком помітно. Рано чи пізно він обов’язково знайде тобі заміну в особі дівчини, яку схвалить його матуся. 

  Слова нахаби ранять мене без ножа. Навіщо він це робить? Навіщо таке каже? І як знайшов моє болюче місце?! Придушені й заховані глибоко всередині емоції від новини, що з родиною Іллі на дачі відпочивають ще й малознайомі дівчата, в той час, як я залишилась у місті, прориваються на поверхню. До болю закушую нижню губу. Ще трохи і заплачу. Не знаю, навіщо цей покидьок мене переслідує, але одне можу сказати точно, знущання наді мною йому приносять задоволення.

- Хей, маленька, я знаю, що це боляче. Та, нажаль, правда часто бува болючою, - протягує руку, намагаючись, торкнутися щоки.

  Різко сіпаюся, відштовхуючи від себе поганця.

- Ти нічого не знаєш! – вигукую. – Ні про нього, ні, тим паче, про мене! Відчепись нарешті і не стій на шляху в мого щастя!

  Обличчя хлопця враз серйознішає, а в очах з’являється щось схоже на розчарування. Але я не збираюсь витрачати час на аналіз його почуттів, розвертаюсь та біжу геть, схлипуючи на ходу. Це ж треба було зіпсувати такий чудовий день!

  Додому повертаюся сірішою за хмару. Пундик біжить назустріч і, помічаючи мій нахнюплений вигляд робить єдиний можливий висновок.

- Невже ти настільки погано співаєш? – питає він, списуючи мій настрій на невдале працевлаштування.

- Мене прийняли на роботу, - мимрю, знімаючи на ходу взуття.

- Чого ж ти тоді така кисла? – дивується кіт. – Мала б радіти!

- Я раділа, доки не зустріла одну неприємну людину, - зціплюю зуби, вкотре пригадуючи дратівливу розмову з нахабою Лесем і його заяву про те, що Ілля знайде мені заміну. От як після такого заспокоїтись? Як? Безсила плюхаюся на диван.

- Може, поділишся? Полегшає, - руденький заскакує мені на коліна, вдивляючись у вічі своїми оченятами-ґудзиками. Гладжу його по голівці.

- Не треба воно тобі. Та й самій згадувати не хочеться, - трошки заспокоююся. Це правда, що деякі коти здатні лікувати своїх хазяїв, забираючи в них негативну енергію. Очевидно, мій Пундик саме такий кіт-цілитель. Вдячно йому посміхаюсь. – Краще поділюсь з тобою іншим. Мені вдалось потрапити в свій ліс та зустрітись там з найкращою подругою.

- Справді? – дивується пухнастий. – Тебе ж не було всього кілька годин. Коли встигла?

  Розказую котові секрети міжпросторових мандрівок і те, як мені вперше самостійно вдалося одну з них здійснити. Той щиро дивується, відзначаючи, що власникам мобільних телефонів таке навіть не снилось.

  Не знаю, що б зараз робила, якби не було поруч Пундика. З ким би могла цим всім поділитись? І, наче відповідь на моє питання, починає дзвонити телефон, висвічуючи на екрані ім’я Наталки.

- Ну що там? – запитує вона бадьоро, щойно беру слухавку.

- Мене прийнято, - відповідаю з легкою усмішкою.

  Чую, як на тому кінці подруга видає голосні, радісні звуки.

- Можна до тебе заскочити?!

  Хіба ж можу їй відмовити?

- Звісно, приходь. Я вдома.

- А, може, в парк прогулятись? – пропонує Ната.

- Ні-ні! – відказую емоційно, але вчасно себе осмикую. – Просто я трохи змучилася, перехвилювалась. Хочу побути вдома. Прийдеш все розповім.