е

  Недовго мій настрій залишається піднесеним. Ми саме гуляємо з дівчатами парком, коли телефонує Ілля, вибачаючись за те, що довго не відповідав, бо проспав, а потім засмученим голосом повідомляє, що приїхали батьки й тягнуть його та Олега з собою за місто на дачу на родинний відпочинок. Я, звісно ж, не маю нічого проти того, щоб мій хлопець проводив час зі своєю сім’єю, але  засмучуюся, бо ми не побачимось цілих два дні. Це перша наша розлука за час мого переїзду до міста.

   Не хочу, щоб коханий їхав з важким серцем, тож не подаю вигляду, що моє серце крається. Кажу, що знайду, чим зайнятись, до того ж, Наталка хотіла зазирнути у гості, щоб завершити мій портрет. Здається, мої слова трохи заспокоюють Іллю. Він обіцяє телефонувати, а потім каже, що його уже кличуть батьки та кладе слухавку.

  Тяжко зітхаю. Як же шкода, що я так і не змогла добитися прихильності його матері. Ех, поїхати б зараз разом з ними за місто, може, потрапила б в ліс. Як же я скучила за рідною домівкою! Хоча! Може, мені все-таки вдасться там побувати?! Згадую про портал між дубами у парку. Точно! Завтра піду сама прогулятись і спробую встановити контакт з кимось з наших.

- Що, в Раїси Степанівни свої плани на твого хлопця? – Наталка висмикує мене з роздумів.

- Ага, - відповідаю задумливо.

- Не бери в голову, наша керівничка – ще та заноза! – приєднується до розмови Стефа. – Ми вже всі звикли до її непохитності. Крок вправо, крок вліво – розстріл на місці!

  Не зовсім розумію, що це означає, але точно не те, що жінка м‘якосердечна та чуйна людина.

- Міє, ти навіть не думай, що встигнеш засумувати на цих вихідних! Бо я планую скласти тобі компанію, - Наталочка злегка підштовхує мене плечем.

  Посміхаюся їй у відповідь.

- Я тільки за.

  І, немов на підтвердження слів подруги про те, що я не засумую, знов починає дзвонити мій телефон. Дивлюсь на екран – на ньому висвічується невідомий номер. Подруги заохочують якнайшвидше відповісти.

- Так? – кажу в слухавку.

- Алло, Мія? Це Валерій, керуючий «Лісової пісні», - представляється чоловічий голос. Дивно, але по телефону він звучить дещо інакше, могла б не впізнати. – Маєте хвилинку?

- Так-так, я Вас слухаю, - серце тріпоче від передчуття. Прикриваю слухавку рукою, промовляючи одними губами подругам, що це Валерій з ресторану. Ті затамовують подихи в очікуванні новин.

- Ми порадились з власником, і він дав наказ якнайшвидше запросити Вас на співбесіду-прослуховування. Якщо Вам буде зручно, то будемо раді Вас бачити завтра вранці, наприклад, об одинадцятій. Вам підійде?

- Так, звісно! Я вільна в цей час! – ледве стримую радість.

- Що ж, тоді, чекатимемо на вас. До зустрічі!

  Я прощаюся, тисну «відбій» та починаю скакати від радості.

- Мене запрошено на прослуховування! Завтра!

  Сестри близнючки кидаються мене обіймати.

- Вони тебе обов’язково візьмуть! Нема сумнівів, - впевнено заявляє Наталка. – Запропонувала б відсвяткувати це діло морозивом, але тобі краще поберегти горло. Завтра важливий день.

  Ми ще трохи гуляємо, а тоді Ната питає у мене дозволу зазирнути у гості, щоб допрацювати портрет. Дивна, могла б не питати, адже це її майстерня, і на правах гості в ній я, а не вона.

  Стефу довготривалий процес спостереження за малюванням сестри особливо не надихає, тому вона залишає нас, через що Пундик, не побачивши в дверях квартири своєї фаворитки, розчаровано фиркає та йде на балкон, займаючи місце на подушці, аби погрітись під теплим весняним промінням.

  Як виявляється, моя участь в процесі завершення портрету не потрібна. Тож в мене з’являється вільний час, який витрачаю на читання книги. Ілля днями купив мені кілька частин продовження історії про Гаррі Поттера, які через метушню з переїздом я не мала часу  навіть відкрити. Зручненько вмощуюсь на дивані, поринаючи у вигаданий казковий світ. Хоча, хто його зна, може, він не такий вже і вигаданий, адже мавок, русалок, лісовиків більшість людей також вважають міфічними істотами, існуючими лише на сторінках книжок із казками, але вони є, ось вони ми, зовсім поруч.

  Процес читання приносить мені таке задоволення, що я зовсім не помічаю, як летить час. Ох, коли-небудь, в мене обов’язково буде своя величезна бібліотека!   

- Міє, – не одразу розумію, що до мене звертаються. – Аууу! Повертайся до нас, - в голосі Нати чутно веселі нотки.

  Змушую свою свідомість винирнути зі світу фантазій та повернутися у реальність.

- А? Що? – розгублено кліпаю.

- Цікава книжка? – запитує подруга.

- Дуже!

- А на портрет поглянути хочеш? – завзято всміхається. 

  Це запитання остаточно приводить мене до тями. Аж з дивану зіскакую.

- Уже можна?! – вигукую радісно. Всередині починає бурлити приємне хвилювання.

- Таак, - розтягується в широкій посмішці художниця.

  До вітальні з балкону заходить Пундик.

- Шо тут за гамір? – запитує він, сонно потягуючись.