ю

  Ранком прокидаюся від дзвінка телефона та ворушіння Пундика в мене в ногах. Відкриваю очі – ого, сонце давно встало, оце я заспалася. Підхоплююсь та біжу до телефона, який з учора залишила в сумочці. Не хочеться пропустити дзвінок коханого. Але на екрані висвічується ім’я Наталки. Що ж, мабуть, мій хлопець також досі спить. Відповідаю на дзвінок.

- Доброго раночку! Не розбудила? – лунає в слухавці голос моєї нової подруги.

- Все нормально, мені вже давно час вставати, - сонно тру очі.

- Ой, а ми зі Стефою думали заскочити до вас з Пундиком в гості. Хотіли витягти тебе поснідати…

- Ми будемо раді вас бачити. Правда ж, Пундичку? – зиркаю на кота, котрий вже почав умиватись. – Пам’ятаєш ту милу дівчину, котра тебе пестила?

- Кажи, хай приходить. Тільки я швиденько помиюсь, - починає активніше вилизувати свою шерсть.

- Передай Стефі, що Пундик на неї чекає, - звертаюсь до Нати і та сміється у відповідь.

  Ми з котом встигаємо здійснити усі вранішні процедури, і до приходу сестер вже сяємо свіжістю та бадьорістю.

- Хто це в нас тут такий солоденький та пухнастенький? – Стефа кидається до Пундика, який всім своїм виглядом намагається справляти враження сильного та незалежного кота, якому добре живеться без усіх цих телячих ніжностей. Але щойно він потрапляє на руки до дівчини, як напускний образ випаровується, оголюючи велелюбну натуру пухнастого.

- Пундику, - кажу йому. – Як поводиться кіт, коли йому зраджує хазяйка, я вже знаю. Але що ж робити хазяйці, коли ситуація протилежна? – награно здіймаю брови.

- Мур-няв, це не те, що ти думаєш. Це просто розслаблюючий масаж, - відказує той, заплющуючи від задоволення очі, коли Стефа ніжно гладить його за вушком. 

  Ми з Натою посміхаємося, спостерігаючи за цією картиною.

- Відчуваю, Стефа тут скоро пропишеться, - коментує подруга. – А раніше її за вуха неможливо було затягнути в майстерню, - прямує в бік кухні. – Міє, ти не проти, якщо я трошечки похазяйную? – дістає з шафки горнятка.

- Звісно, що ні.

- Кому кави? – оголошує.

- Я буду, - відгукується Стефа.

- А я, мабуть, відмовлюся. Надто вона вже бадьорить, - кажу я.

- На те й розраховано, - Наталка підморгує. – Можем зробити тобі слабеньку, додам побільше молока. Воно мало лишитися в холодильнику.

- Так, наче, є, - відкриваю дверцята. Дістаю цупку паперову пляшку мигдального молока. – Роби слабеньку, -  всміхаюсь.

  Через кілька хвилин ми з дівчатами, тримаючи в руках теплі горнятка, наповнені ароматними напоями, виходимо на балкончик. Ледве поміщаємося на ньому втрьох. Ната всідається на стільця Пундика. Той спостерігає за цим з неприхованим роздратуванням, мало того, що Стефа проміняла його на каву, так ще й улюблене місце зайняли.

- Пундичку, посидь поки що на дивані в кімнаті, бачиш, як тут тісно, - звертаюся до кота, коли той переступає поріг балкону.

  Рудий нехотя розвертається та прямує назад у кімнату. Дівчата аж роти роззявляють від цієї картини.

- Нічого собі, який він розумний! – вигукує Стефа.

- Так, я такий, - лунає здалеку голос кота.

- То що, підем прогулятись? – питає Наталка. – Поїмо в нашому місці, - підморгує мені.

- Стефо, ти також вегетаріанка? – звертаюся до близнючки. Хоча сьогодні сестри схожі одна на одну хіба що обличчями, бо все інше в них повністю відрізняється - Стефа одягнена в лосини та светр з капюшоном, її волосся зібране в високий пучок. Ната ж виглядає її повною протилежністю – на ній романтична сукня в квіточки, а волосся, довжиною до плеч, розпущене та спадає легкими хвилями.

- Нє, я одна паршива вівця в нашій родині, - відповідає замість  сестри Наталка. – Стефа не перебирає харчами, тому вона ласкаво погоджується їсти там, де пропоную я.

- Ааа, зрозуміло. Я не проти поснідати з вами, але спершу подзвоню Іллі, попереджу. До того ж, в мене грошей нема, - доводиться в цьому зізнатись.

  Допиваю каву та йду по смартфон. Набираю номер коханого, але виклик не йде, а натомість якийсь незнайомий жіночий голос повідомляє, що «абонент знаходиться поза зоною досяжності». Роблю другу спробу, але вона закінчується тим самим. Знизую плечима.

- Додзвонитись не можу, - сумно зітхаю.

- Допізна вчора гуляли? – здогадується Наталка.

- Угу.

- Не журися. Ми зі Стефою пригощаємо! Тим паче, ти їси, як кіт наплакав!

- Коти не плачуть, вони засмучуються! - не може змовчати Пундик.

- Навіть не знаю, - вагаюся, пропускаючи повз вуха коментар мого котика. – Та й Іллі може не сподобатись, що я пішла без попередження…

- Міє, ти що, його власність? – Стефа також вирішує мене повмовляти. – Ні! Ти вільна людина, яка має право робити те, що захоче.

- Згодна, - підтримує Ната. – А якщо переживаєш, то напиши йому повідомлення.

  Дівчата мають рацію. Я ж даю коханому свободу робити те, що він хоче. Тож чому б йому не поводитися так само по відношенню до мене?