а

  Завмерши від несподіванки, спостерігаю за тим, як хлопець дістає з рота сигарету (я тепер обізнана в тому, що то за білий патичок, бо цікавилася в Іллі) та кидає її на землю, розчавлюючи ногою. Аж ніяк не очікувала опинитись сьогодні настільки близько до цього поганця. А зараз, відчуваючи слабкість в тілі, знаходитись поруч з ним просто нестерпно, бо сил себе контролювати нема, а знов демонструвати вразливість не хочеться.

- Я питаю, чого зелена така? – знов перепитує нахаба. – В сенсі, лице, не волосся, - всміхається одним кутиком губ.

- Знудило. Блювала, - відповідаю чесно, сподіваючись, що моя відвертість його відлякає. Але хлопець чомусь не морщиться від огиди, а навпаки, робить кілька кроків назустріч. Починаю задкувати. - Тримайся краще подалі, бо від тебе так тхне димом, що можу знову не стриматись.

- Ти пила алкоголь?! – в очах мого співрозмовника з’являється занепокоєння.  

- Що? Ні! - дивуюсь такому припущенню. Невже алкоголь здатен викликати блювоту?

- Тоді чого? – ніяк не вгамується чорнявий. Чого він взагалі причепився до мене? 

- Яке тобі до того діло? Знов зібрався мене залякувати? – здіймаю догори підборіддя. – Тобі це не вдасться. А якщо надумаєш чіплятись до мого хлопця, то май на увазі, ми тут не самі!... І, до того ж, клієнт завжди правий! – додаю з почуттям, пишаючись тим, що запам’ятала цей аргумент. Сподівалася, він подіє, але натомість нахаба закидає назад голову, голосно сміючись. Його сміх такий самий глибокий, гортанний, як голос. Не знай я, що з себе представляє цей хлопець, вважала б його сміх красивим. Але зараз він викликає в мене обурення. Що смішного? Схрещую руки на грудях.

- Ччч, ччч, - поганець намагається притушити мій войовничий настрій. – Маленька, не злися.

  Маленька?! Що за безцеремонне звертання?! Скипаю ще більше. Хоча, змушена визнати, в порівнянні зі мною, цей самовпевнений Лесь здається велетнем, - він в два рази ширший та на півтори голови вищий за мене.

- По-перше, мені нема діла до твого зарозумілого хлопця, - з серйозністю додає брюнет. – А по-друге, я не мав наміру тебе залякувати. Просто хотів запропонувати допомогу, якщо вона потрібна.

- Дякую, та мені є кому допомагати, - намагаюся виглядати непохитною, аж раптом здіймається вітер, розтріпуючи моє волосся так, що воно сплутується прямо перед обличчям. Гордо відкидаю його рукою та відвертаюся. Але зухвалець Лесь перехоплює мою руку, злегка смикаючи на себе.

- Що це в тебе за шрам? – цікавиться, роздивляючись моє зап’ястя.

  Роздратовано висмикую руку. Що за наглість?!

- Чого причепився? Все я тобі якась не така! – обурююся. - Шрам з дитинства. Друг випадково обпік, зрозуміло? В людини можуть бути недоліки, ясно?  

- В людини…, - ледве чутно хмикає хлопець.

- Що? – перепитую.

- Нічого, - задумливо посміхається. – Гарного тобі вечора, Мія. Сподіваюся, в тебе більше не буде причин для блювоти… Хоча, здається, он одна йде.

  Озираюся, - з клубу виходить мій хлопець. Що за наглі жарти такі?! Хочу поставити нахабу на місце, але до мене підходить Ілля, власницьки обіймаючи за талію. За ним одразу ж з’являються Олег та дівчата.

- Бувайте здорові, - цідить крізь зуби мій співрозмовник, збираючись оминути нас, щоб пройти повз, назад в клуб, але його зупиняє Олег.

- Народ, ви чого не казали, що знайомі з солістом?! – потискає Лесеві руку. – Олег. Радий знайомству. Класно лабаєте!

- Дякую, - стримано відказує виконавець. – Сорян, але час перерви збіг, - не дивлячись у наш з Іллею бік, зникає за дверима «Пожежі».

- Що це з ним? – дивується Олег.

- Він придурок, - коментує Ілля. – Все добре? Він тебе не скривдив? – занепокоєно питає мене.

– Ні, усе добре. Він виходив покурити, от і зіткнулись, - заспокоюю свого хлопця, бо не хочу, щоб він ще більше за мене переживав.  

- Ооо, недовго йому лишилось співати з такою шкідливою звичкою, - злорадствує той. – То що, ходімо? Міє, люба, тобі стане сил дійти до дому пішки? Чи, може, викликати машину?

- Я краще пройдусь, повітрям подихаю, - беру Іллю попід руку. – Попрощаємося з усіма та підемо.

- Ем… - Ілля запинається. – Взагалі-то вони ідуть з нами. Не захотіли без мене лишатись.

- Ааа, - тягну я. – Вони нас проведуть? – запитую, коли починаємо йти в напрямку дому.

- Не зовсім так. Олежа запропонував продовжити вечір у мене вдома.

- Але ж мені зле, я не зможу…

- Тааак, - коханий намагається підібрати слова. – Розумієш… Я ж не міг їм відмовити. Тож… Проведу тебе додому, а сам мушу розважити друзів. Олег щойно приїхав…, - вільною рукою чухає потилицю.  

  Стискаю губи. Якісь дивні емоції починають бурлити всередині. Не можу знайти їм точного визначення, але відчуття не з приємних. Осмикую себе. Що такого в тому, що мій хлопець хоче продовжити вечір в компанії друзів? Він вільна людина і може робити все, що йому заманеться. З мого боку було б навіть егоїстично позбавляти коханого можливості розважатися через те, що я почуваюсь недобре і прагну відпочинку.