М

  Заходимо до приміщення закладу. Всередині він виявляється значно симпатичнішим, ніж ззовні. По суті з вулиці, окрім фігурних чорних дверей та яскравої вивіски з назвою, більше нічого й нема. Не дивно, що моя уява намалювала в голові досить зловісні картинки того, як має виглядати клуб зсередини, адже я наївно вважала, що тут проводять дозвілля злочинці, тому й  інтер’єр має бути відповідним – похмурим та агресивним. Але, на мій подив, приміщення оформлене вельми красиво та, як виразився Ілля, по-сучасному. Столи та стільці, схоже, виготовлені, з чорного скла, бо вони гладенькі та напівпрозорі. Лише по периметру, вздовж стін півколом, замість стільців стоять дивани, обтягнуті червоною бархатистою тканиною. Трохи лівіше від входу розташований довгий високий стіл, коханий підказує мені, що це барна стійка, за якою готуються напої для відвідувачів. Я читала про таке в книжці, і от тепер бачу на власні очі. Треба відзначити, що стійка дуже красива, вона також напівпрозора, але не однотонна, як решта меблів, а забарвлена біля основи в червоний колір, що доверху плавно переходить в золотий.  Проте найбільше за все мене вражає колір стін в залі. Вони вкриті золотистою фарбою, що блищить та переливається при кожному потраплянні променів різнобарвного світла, яке весь час рухається, освітлюючи по черзі різні куточки приміщення.

  Стою роззявивши рота, доки мене не осмикує коханий.

- Ходімо за столик, - каже він. – Ще матимеш час все тут роздивитись. Але прошу, роби це непомітно, щоб люди не думали, ніби ти вперше в житті бачиш подібне.

  Не розумію, що такого в тому, що я бачу щось вперше, але покірно слухаюся Іллю, слідуючи за ним в напрямку столика, за яким вже розмістився Олег з дівчатами.

- Добре, що я передбачливо замовив нам столик з диваном, - всміхається той. - Як раз всі помістимося.

  Займаю своє місце біля Іллі. З іншого боку від нього опиняється Вероніка. Ми, дійсно, всі поміщаємося на дивані, але місця на ньому не так вже й багато, тому доводиться сидіти досить близько один до одного. Добре, що я опиняюся скраю. Близький контакт з малознайомими людьми досі викликає в мені дискомфорт.

  В залі лунає незвична, але досить приємна музика. Шукаю, звідки вона надходить, і погляд зупиняється на невеликій сцені, що розташована прямо навпроти. Завдяки тому, що наш столик знаходиться на підвищенні, є змога гарненько її роздивитись.

  Місцева сцена разюче відрізняється від сцени Філармонії, як за розмірами, так і за оснащенням. Музичні інструменти, що стоять на ній, також інші – вони мають яскраве забарвлення та чудернацьку форму. Цікаво, які звуки вони видають? Дуже хочу почути.

- Народ, хто що буде? – цікавиться Олег, коли до нас підходить офіціант та розкладає меню.

  Я у піввуха слухаю перемовки хлопців, бо вся моя увага прикута до споглядання людей, котрі поступово наповнюють зал. Вони гарно вбрані. Більшість дівчат, як і ті, що прийшли з нами, одягнені у короткі спідниці та взуття на підборах, а їхні обличчя яскраво підкреслює макіяж (завдяки інтернету я почала трошечки в цьому тямити). Мабуть, для відвідування подібних закладів також існують певні рекомендації щодо зовнішнього вигляду. Саме розмірковую над тим, чи вписуюся в них я у своєму лаконічному бежевому платті до колін, балетках та з ненафарбованим обличчям, як чую голос коханого:

- Мія, люба, що тобі замовити?

  Розгублено розвертаю до нього обличчя.

- Хочеш щось пити чи їсти? – перепитує Ілля.

- Можна просто води?

- І все? Може, хоча б фруктів?

- Так, можна фруктів.

- Гаразд, - Ілля відвертається до інших і вони разом вирішують, що ще замовити.

  Я ж, тим часом, продовжую вивчати обстановку. Людей стає більше. Трохи непокоюся, щоб не повторилася ситуація подібна до тої, що сталася в Філармонії, коли мені було зле. Все-таки замкнений простір, людей забагато, а свіжого повітря, чи хоча б вікон в залі нема. Роблю глибокий вдих. Ніби все добре, жодного натяку на погане самопочуття, до того ж Ілля поруч, він прийде на допомогу, якщо це знадобиться.

  Переводжу погляд з однієї компанії людей на іншу, як раптом помічаю збоку від сцени знайомий чоловічий силует. Він рано чи пізно мав тут з’явитись, я ж про це знала, але чомусь саме зараз починає неприємно крутити в животі від хвилювання.

  Брюнет нас не помічає, він стоїть боком, жваво щось обговорюючи з якимсь чоловіком. Користуюсь нагодою і роздивляюся хлопця. Треба віддати належне його зовнішності, він має гарну статуру, особливо це помітно зараз, адже хлопець одягнений в темну футболку з короткими рукавами, що оголюють міцні, м’язисті засмаглі руки. Риси обличчя в поганця цілком відповідають його характерові – різкі широкі вилиці, прямий, рівний ніс, пухкі, чітко окреслені губи та густі темні брови, що обрамляють чорні, наче вугілля очі… Стоп! Очі?! Хлопець різко повернув голову у мій бік і тепер буравить мене поглядом. Сполохано відвертаюся. Він мене помітив… Серце скажено тріпотить в грудях, бо я досі відчуваю на собі пронизливий погляд брюнета. Аж стає гаряче.

  На щастя, з’являється офіціант, він стає поруч зі мною, закриваючи собою від небажаного погляду темних очей. Хапаю пляшку з водою, відкручую кришку та роблю кілька жадібних ковтків.

- Я збирався налити Вам воду у склянку, - звертається до мене офіціант, добродушно всміхаючись.