е

  Пундикові вистачає кількох хвилин, щоб освоїтися у мене в гостях. Наливаю йому води в мисочку та заліковую ранки й подряпини, здобуті в нерівних боях з дворовими котами. Добре, що прихопила з лісу свою аптечку, вона стає у нагоді.

  Врешті, обласканий моєю турботою, руденький згортається в клубок у вітальні на дивані та солодко засинає. Мабуть, йому вперше за останні декілька днів вдалося знову відчути себе в повній безпеці.

  Спершу сиджу поряд, милуючись тим, як Пундик солодко муркоче уві сні, але потім розумію, що малий нескоро прокинеться, а в мене ще ціла купа вільного часу до повернення Іллі з роботи. Тож вирішую все-таки скористатись нагодою та здійснити свій початковий план.

  Навшпиньки виходжу з квартири, тихесенько прикриваючи двері, аби не порушити сон мого гостя, збігаю по сходах і вирушаю в бік парку. Дорога туди лежить повз службовий вхід в Філармонію. На підході до неї сповільнюю крок, прислухаюся. На вулицю долинають звуки прекрасної музики. Насолоджуюся легкою мелодією, прикриваючи від задоволення очі. Теплий весінній вітерець пестить моє обличчя, і я уявляю себе на галявині лісу. От було би чудово, якби можна було там влаштувати концерт. Замріююся, ледь не забуваючи, де знаходжусь насправді. Але до тями мене приводить звук автомобіля, що проїжджає повз. 

  Розплющую очі саме вчасно, бо зі службового надвір виходить матір Іллі у супроводі якоїсь жінки. Вони зупиняються кроках в десяти від мене, бурхливо щось обговорюючи. Раїса Степанівна стоїть до мене спиною, тож я маю змогу лишитися непоміченою. Зараз чомусь саме так і хочеться зробити – перетворитись на невидимку. Квапливо озираюсь довкола. Вертатись назад не хочеться, до парку лишилось рукою подати. А іншої дороги туди я не знаю. Тому приймаю рішення перейти на інший бік вулиці, і там, ховаючись за автомобілями, що стоять вздовж узбіччя якось прошмигнути.

  Перебігаю дорогу і, тримаючись ближче до стін будівель, а значить, подалі від погляду Раїси Степанівни, крадуся у бік провулку, що веде в парк. Залишається здолати ще якихось кроків двадцять, але на моєму шляху виростає ґанок зі сходами. Роблю дугу, оминаючи його, та випадково натикаюся на плакат, що висить перед входом в цей заклад. Завмираю від подиву, на мить забуваючи, куди тримала шлях, бо з плакату на мене дивиться вже добре знайома пара темних очей. По центру розміщена світлина лихого брюнета у повний зріст, а позаду нього стоять ще троє хлопців. Усі вони одягнені в темний одяг, а на їхніх вустах застигли лукаві посмішки. «П’ятниця. 22:00. Клуб «Пожежа», - читаю напис вгорі плакату. Опускаю погляд вниз – «Лесь Полум’янський та банда», - говорить інший напис великими жовто-червоними літерами.

  На хвилину замислююся. Тепер зрозуміло, звідкіля така зацикленість на стихії вогню – язики полум’я на машині, заклад, в який часто навідується, під назвою «Пожежа». Все, мабуть, через прізвище. Цей нахабний брюнет вирішив створити собі образ загадкового лиходія і усіляко його підтримує. Цікаво, а що значить «банда»? Забуваючи про те, що хвилину тому мала намір швидко та непомітно проскочити цю ділянку шляху, дістаю телефон, вводжу в рядок пошуку невідоме мені слово і одразу ж отримую пояснення. Читаю: «Банда – це озброєна група злочинців, що чинять грабежі, розбої, вбивства.» По тілу біжить неприємний холодок. Що за нісенітниця? Хіба можуть люди ось так, безсоромно заявляти про те, хто вони є? Чи, може, я не все знаю про людські звичаї та закони? Але в тому, що хлопець по центру плакату цілком скидається на злочинця, сумнівів в мене точно нема.

  Раптом двері «Пожежі» відчиняються і звідти виходить двійко чоловіків. Аж відскакую вбік з переляку. Хоч би вони не виявились також бандитами. Треба буде обов’язково попередити Іллю, щоб тримався подалі від цієї, як він її називає, «бадеги». Мій хлопець, мабуть, і не здогадується, яких небезпечних сусідів тут має.

  Чоловіки, проходять повз, голосно сміючись з якогось зрозумілого тільки їм обом жарту та, не звертаючи на мене жодної уваги, йдуть собі геть.  Видихаю з полегшенням. Перечекаю кілька секунд і знов рушу в путь. Але, нажаль, де-хто інший звертає на мене увагу.

- Мія, чи як там тебе?! – лунає жіночий голос з іншого боку вулиці. – Ходи-но сюди.

  Пробую посміхнутись, але суворий вигляд Раїси Степанівни натякає, що це недоречно. Тож, змирившись зі своєю долею, несміливо перетинаю дорогу. Все-таки уникнути зустрічі з мамою Іллі не вдалося.

- Чого ти тут линдаєш? – починає вона замість того, щоб привітатись.

- Я теж рада Вас бачити, - намагаюся бути ввічливою.

- Вона ще й знущається з мене! - звертається Раїса Степанівна до співрозмовниці, що стоїть поруч, вказуючи на мене. – Нахабне дівчисько! Знайшов же мій син щастячко на свою голову! Тебе, мабуть, в твоєму селі не навчили поваги до старших!

  Не розумію, чим викликала в Раїси Степанівни такий шквал обурення. Боюсь знов щось сказати, щоб не зробити ще гірше. Жінка, що стоїть поряд, мовчки киває, немов би погоджуючись зі словами, очевидно своєї начальниці, але потайки кидає у мій бік співчутливий погляд.

- В Іллі репетиція, - продовжує свою тираду його матір. – Мій син не звільниться раніше, як за дві години. Тож нема чого тут кукувати, відволікати його. Йди собі, погуляй.

- Взагалі, я тримала путь в парк, - відказую несміливо.

- Звісно ж, ледащо! Чим би ще ти займалась! До вузу, мабуть не вступила, роботу собі не знайшла?!