в

  На якусь мить я гублюсь і втрачаю дар мови, але потім себе опановую.

- Здається, при останній зустрічі, вас мало хвилювало моє життя, - відказую різко. Мені хочеться, щоб незнайомець разом з його пронизливим поглядом якнайшвидше лишив мене в спокої.

- Просто якось не звик втручатись в життя дівчат, які мають хлопців, - промовляє байдуже, але обходить диван та сідає навпроти, спираючись міцними, м’язистими руками на стіл.

- Тоді чому ви зараз тут? – здіймаю брови. Весь образ хлопця уособлює собою суцільну загрозу. Ледве стримуюся, щоб не підхопитись та не втекти.

- Хотів попередити.

Напружуюся, здивовано поглядаючи на брюнета. Його темне волосся недбало спадає на лоба, частково прикриваючи чорні, наче вугілля, очі, що врізаються в мене, немов намагаючись влізти в голову та дістати звідти усі сокровенні секрети.

- Неозброєним оком видно, що ти не місцева, - продовжує незнайомець, понижуючи тон, через що інтонація його голосу набуває загрозливості. – Хочеш бути схожою на місцеву… Проте тобі тут не місце. І ти добре це знаєш, - схиляється іще ближче, від чого мене починає трусити. – Тікай додому, доки не пізно.

  Вочевидь, цей нахаба хоче мене залякати. Але чому? І яке має на те право?! Переляк першої хвилини відступає, даючи місце обуренню. Ніхто не вказуватиме мені, де я маю бути! Бо тільки я сама вирішую, де мені жити і де бути щасливою! Надто велику жертву принесла заради цієї можливості. Здіймаю підборіддя, набираю повні груди повітря та промовляю:

- Може, я й не місцева. Але тебе це не обходить, - переходжу на «ти». Досить ввічливості. – І не тобі мені вказувати, де маю бути. Бо я буду там, де захочу! – також спираюся ліктями на стіл, схиляючись назустріч зухвальцю. Мої зелені очі зустрічаються з його чорними. – Тобі мене не залякати! - роблю наголос на кожному слові.

  На вустах хлопця з’являється легка посмішка, але очей вона не торкається, вони залишаються серйозними.

- Міє,  у тебе все гаразд? – лунає поруч з нами голос Наталки, і я помічаю, як в очах незнайомця на коротку мить спалахує здивування.

- Так, Нато, все добре. Цей ввічливий чоловік підійшов привітатись та побажати мені гарного дня, - відпускаю сарказм.

  Мій коментар чомусь смішить хлопця. Його сміх виявляється таким самим глибоким, як голос.

- Приємно дізнатись, що ти міцний горішок, і не даси себе скривдити, Міє, - моє ім’я він промовляє протяжно, немов би смакуючи його. – Колись в мене була подруга Мія. Вона була така сама відважна, як ти, - додає якось задумливо, нагадуючи мені в  цей момент Лісовика, коли той ностальгує за своєю давно минулою юністю. Але брюнет зовсім не схожий на старигана з далеким минулим. Мені важко визначити вік хлопця, на вигляд він трохи старший за Іллю. Хоча, можливо, таке враження складається через його міцну статуру.

- Рада за тебе, але нам уже час, - підіймаюсь з дивану, беру Нату за руку та тягну її за собою на вихід.

- Може, хочеш дізнатися моє ім’я? – вигукує навздогін незнайомець.

- Мене воно не цікавить, - відказую через плече та швидким кроком виходжу надвір.  

- Що він хотів? – непокоїться подруга, коли опиняємося на безпечній від ресторану відстані.

- Не знаю. Дивний якийсь.

- Може ти йому сподобалася? – Ната лукаво всміхається.

- Ще чого! – відповідаю різкіше, ніж мала намір. – І не смій нічого казати Іллі, він й так, м’яко кажучи, недолюблює цього нахабу. Ще не вистачало розбірок з моєї вини.

- Гаразд, гаразд, не хвилюйся так сильно, - приятелька кладе руку мені на плече. – Я не хочу порушувати гармонію ваших стосунків.

- Дякую, - нервово посміхаюся. – Такий день сьогодні чудовий. Не хочу псувати його неприємною зустріччю. Ходім краще, як і збиралися, в парк.

  Наталка веде мене в той самий парк, в якому я нещодавно врятувалася від задухи. Дуже кортить прийти сюди якось самій та знов спробувати вийти на зв’язок з Лісовиком. Може, і з Лілі вдалося б побачитись.

  Ми оминаємо невеличкий пагорбок, на якому ростуть два брати дуби та прямуємо вглиб парку. В цю частину я іще не заходила, тож з цікавістю роздивляюся все, що трапляється на шляху. По обидва боки від доріжок, по яких ходять люди, розкинулись квітники, а за ними, на більш широких ділянках землі, росте трава та дерева різних розмірів та порід.

- Покажу тобі моє улюблене місце, - каже моя супутниця та веде до заглиблення, яке не одразу помітне, через те, що прикрите деревами та кущами.

  Ми опиняємося на невеличкій ділянці, на якій я з превеликою радістю виявляю дві гойдалки. В мене в лісі також була улюблена гойдалка, яку облаштував Лісовик під великим старим дубом. Ще малечою я обожнювала на ній кататися, розхитуючись до тих пір, доки не діставала пальцями ніг листків дерева. Вітер підхоплював мене, розвивав волосся та плаття, а я уявляла себе вільною пташкою в небі, що летить туди, куди їй заманеться. Завжди  мріяла побачити, як виглядає світ з висоти пташиного польоту. Пізніше дізналася про літаки і про те, що люди мають можливість пересуватися з одного місця в інше по небу. Це здавалося чимось нереальним та фантастичним, і відтоді я почала мріяти, і досі мрію коли-небудь полетіти кудись на літаку. Але все-таки, впевнена, що літак не дає такого відчуття легкості та невагомості, як катання на гойдалці, тому радію новій знахідці, немов би дитина.