Я

  Довго сидіти на одному місці виявляється значно складнішим, ніж я думала. Перший час звуки природи, які увімкнула Наталка, мене гармонізують та заспокоюють, але дуже скоро серце починає пришвидшувати свій темп, а тіло потребує руху. Я чомусь надто збуджена. Але сиджу завмерши, відповідально виконуючи роль музи. Художниця, сповнена натхнення, старанно водить пензлем по папері. Вона цілком занурилася у творчість.  Не хочу турбувати її розмовами, тому терплю, сиджу, мовчу.  Але десь за годину не витримую і все-таки розказую про свій стан.

- Та це все кава. Вона тебе збадьорила, - всміхається художниця. – Вибачай, я якось не подумала, що кофеїн на тебе так подіє. Чого раніше мовчала?

- Не хотіла відволікати, - знизую плечима, але одразу ж знов приймаю позу, в якій весь час сиділа.

- Вже можеш розслабитися, - сміється Наталка. – Встань, розімнись.

   Підводжусь зі стільця, відчуваючи, як оніміло тіло.

- Стефа була права, позування – не така вже й проста справа, - озвучую своє спостереження.

- Що, більше не прийдеш? – художниця напружується.

- Звісно ж прийду! – заспокоюю її. – Це, в будь-якому разі, цікавіше, ніж сидіти самій вдома.

- Часто лишаєшся сама?

- Може, воно й не настільки часто. Просто я звикла до більш активного образу життя, до спілкування з друзями. А тут, окрім Іллі в мене нікого нема.

- Так, він казав, що ти не місцева. Але, дивись, тепер у тебе є я. Хоча, скоріш, це ти тепер в мене є, моя мила муза! – кутики губ Наталки лізуть угору. – Хочеш глянути, як виходить? - жестом показує, щоб я підійшла.

  Двічі пропонувати не доводиться, я миттю опиняюся поруч з художницею.

- Не суди суворо, я тільки почала заповнювати портрет фарбою, вона має підсохнути, а далі вже… - торохтить вона.

- Це неймовірно! – не стримую захвату. Вже самі лінії силуету дуже точно передають настрій та характер портрету. – Я впізнаю себе! – кажу вголос. – Скільки часу потрібно для завершення роботи?

- Ще десь годинка, може, трохи більше. А інше закінчу без тебе, - відповідає дівчина. – То що, потерпиш?

- Звісно, потерплю!

  Ната встає з  місця, йде до кухні та наливає дві склянки води. Одну простягає мені.

- Попий водички, тебе трохи попустить. Робимо п’ять хвилин перерви, а тоді треба продовжити, бо скоро зміниться освітлення і я не встигну промалювати тіні.

- Гаразд.

  Випиваю воду, а решту часу перерви вирішую витратити на дзвінок Іллі.

- Алло, - відповідає він крадькома після кількох гудків. – Міє, мені не дуже зручно балакати. Що там у тебе?

- В мене все добре. Ми десь через годинку закінчимо, - кажу я.

- Зрозумів. Але я можу трохи затриматись. То ти побудь з Наталкою, гаразд?

- Ага, домовились, - відповідаю я і додаю. - Цілую.

   Але коханий вже мене не чує, бо поклав слухавку. Трохи нахнюплююсь, і Ната помічає зміну мого настрою.

- Він з мамою?

- Ага. Сказав, трохи затримається, - зітхаю.

- То й нехай. Побудеш в мене! А ще краще, вийдемо прогулятись, - підморгує. – Ти як?

- Я за! – радію.

- Тоді продовжуємо?

  Замість відповіді займаю своє місце на стільці.

- Ілля трохи розповідав про проблему з матір’ю, - під час малювання Наталка вирішує продовжити тему. – Раїса Степанівна дуже непроста людина, тож ти не бери близько до серця. Ще, мабуть, не народилася та, що їй вгодила б.

- Просто вона дуже любить свого сина, - промовляю одними губами, щоб не порушити позу.

- Аж занадто! – емоційно вигукує художниця. – Але ти не хвилюйся, Ілля знайде вихід. Він знає, як задобрити свою матусю.

  Я стримано посміхаюсь, і більше ми не торкаємося цієї теми. Наталка знов впадає в стан творчого натхнення, а я намагаюся бути хорошою моделлю, тому сиджу завмерши, та дивлюся в вікно, повз яке час від часу пролітають знайомі горобці, охочі зі мною привітатись.

  Минає десь трохи більше години, коли Ната задоволено усміхається та трохи відхиляється назад, щоб роздивитися свій шедевр.

- Залишиться додати трохи акцентів, і готово! Я люблю допрацьовувати малюнок сріблястим маркером, - пояснює вона, коли я підводжусь, щоб глянути. – Е, ні, - дівчина мене зупиняє. – Тепер вже не можна, - всміхається. – Подивишся, коли все буде готово. Заплющ очі! – командує.

  Я корюся, а художниця, тим часом, бере мольберт та відносить його до стіни, розвертаючи так, щоб я не бачила малюнка.

- Я дууже задоволена! – широко посміхається. – А ще дуже голодна! Перевдягайся та підем обідати. Я пригощаю, - додає, перш ніж я встигаю сказати, що не маю грошей. – Моя муза заслужила на ситний обід. Так само, як і талановита художниця!

  Мені дуже подобається Наталка. Своїм легким та веселим характером вона нагадує Лілі. Тому я з великою радістю погоджуюся на пропозицію разом пообідати та прогулятись. Змінюю лісове вбрання на об’ємний тонкий светр світло-рожевого кольору та лосини, які для мене придбав Ілля, знов перевтілюючись з образу мавки в людину.