и

- Наталка кличе тебе сьогодні до себе в художню майстерню, - повідомляє мені зранку Ілля, читаючи повідомлення в телефоні. – Ти не передумала позувати для неї?

- Звісно, ні! – радію тому, що маю нагоду цікаво провести сьогоднішній день.

- Про всяк випадок, попереджаю, що це заняття не надто веселе. Ти можеш втомитись.

- Все одно хочу спробувати! - зістрибую з ліжка та біжу до вбиральні, щоб привести себе до ладу. – О котрій вона мене кличе? – вигукую звідти.

- Зара спитаю, - на хвилинку замовкає. – Каже, як зберешся, так одразу й приходь! – повідомляє після паузи.

- Передай, що я швидко зберуся! – визираю з дверей.

  Ілля нічого не відповідає, а з’являється поруч зі мною.

- Ми хоча б поснідаємо разом? – питає із сумом. – Все-таки сьогодні вихідний, а ти зібралась провести його не зі мною.

- А я тобі ще не набридла? - обвиваю руками шию коханого.

- Що за питання? Ти, як улюблений десерт, яким я готовий ласувати щодня без зупинки, - притискає за талію ближче до себе і палко цілує, підтверджуючи свої слова.

- Зате в тебе сьогодні є можливість приділити час мамі, - висловлюю думку, коли наші губи роз'єднуються.

- Дякую, що нагадала, - закатує очі.

- Подзвони їй, вона дуже зрадіє, - сміюся.

  За годину ми з Іллею виходимо разом надвір, прихопивши пакунок з деякими моїми речами. Ната просила взяти щось з одягу, щоб створити для мене романтичний образ, і я трохи розгубилась, не знаючи, що краще підійде, адже мій гардероб досить скромний. Проте на допомогу прийшов коханий, нагадавши про моє лісове вбрання, яке уже другий тиждень поспіль лежало без діла у шафі. Я вже майже забулась про нього. Добре, що Ілля нагадав!

  Далеко  йти до художньої майстерні нам не доводиться, тому, що вона, як виявляється, знаходиться в будинку навпроти, на останньому поверху, у великій квартирі, що розташована прямо під дахом.

  Я думала, що нас зустрінуть обидві сестри, але Стефи в майстерні не виявляється. Наталка пояснює, що та має свої справи.

- Зайдеш? – питає хазяйка майстерні Іллю, запускаючи мене всередину.

- Нема часу. З мамою маю зустрітись, - відказує мій хлопець.

- А, ясно. Не стану затримувати, біжи, - починає зачиняти двері перед його носом.

- Еее! Стоп, - Ілля притримує двері. - Ти за неї відповідальна, - наказує на прощання Наталці, показуючи на мене. – А ти будь на зв’язку, - додає вже мені.

- Та йди вже, Ромео, - художниця усміхається, жартома намагаючись здихатись мого хлопця, але той тягнеться по мою руку, притягуючи до себе. Міцно цілує на прощання. – Поводься тут чемно. Я сумуватиму.

- І я також, - цьомкаю його в щоку.

- Та годі вже. Ще націлуєтесь, голуб’ята! – сміється моя нова знайома, затягуючи мене всередину квартири. Двері зачиняються і ми лишаємось вдвох.

- Що ж, ласкаво прошую в мою майстерню, - промовляє Наталка. – Щоправда, вона не зовсім моя, вона татова… Дісталася мені в спадок, - додає трохи сумно.

- В спадок? – перепитую.

- Так. Татка з нами більше нема. Він пішов на той світ, - показує вгору, і я розумію, що це означає. – Усі картини, написані маслом, - це його роботи.

 Я озираюсь довкола, роздивляючись просторе світле приміщення. Одна з його стін довга та висока. По ній всюди розвішані прекрасні картини з зображеннями природи та квітів. Аж подих перехоплює від цієї краси.

- Дуже гарно! - кажу з захопленням.

- Так, таточко був талановитим художником. Його картини продавалися по всьому світу. Та що там, досі є бажаючі їх купувати, просто тут залишилися наші улюблені, з якими не хочеться розставатись, - ділиться Ната.

  Я ще кілька хвилин роздивляюсь прекрасні картини. Сонячне світло, що ллється крізь вікна навпроти, відбивається яскравими відблисками на фарбі, створюючи ефект, ніби зображення квітів  живі. У приміщенні дуже багато вікон. Всі вони розташовані вздовж похилої стіни, функцію якої виконує дах.

- Хочеш кави чи чаю? – питає Наталка.

- А кава – це смачно? – перепитую боязко.

- Ти ніколи не пила каву?! – дивується.

- Ні, - відповідаю ніяковіючи. – Я навчена пити багато води. Вона найкорисніша для організму.

- Воно-то так. Але що може бути кращим, смачнішим та більш тонізуючим за ранкову каву?

  Стенаю плечима.

- Хвилинку! Зараз я приготую для нас капучино, - бадьоро заявляє Наталка. – Це кава з молоком, з пінкою, - пояснює, помічаючи моє збентеження. – Ти не проти мигдального молока? Я веганка, звичайне не п’ю.

- Не проти, - посміхаюся.

  Художниця прямує до кухонного куточку, а я, тим часом, дістаю з сумки телефон та вводжу в інтернеті слово «веганка». Ілля навчив  користуватися пошуком, передбачивши, що той може мені знадобитись. Поки Ната готує нам напої, я встигаю дізнатись, що вегани – це люди, які не вживають тваринної їжі.