т

  Відкриваю очі й бачу, що лежу на траві посеред залитої сонцем лісової галявини. Як я тут опинилась? Невже померла і моя душа  повернулася туди, звідки прийшла? Вдихаю свіже лісове повітря на повні груди. Дихається легко. Точно померла, бо дуже добре пам’ятаю, як мені було зле.

- Ні, доню, ти жива, - лунає зовсім поряд м’який, знайомий голос.

- Дідусь?! – дивуюся та підіймаюсь з землі.

- Привіт, моя тендітна квітко, - Лісовик з’являється переді мною, розкриваючи руки для обіймів.

  Кидаюся до нього, з очей вириваються сльози радості.

- Якщо я не померла, тоді як…?!

- Ти знайшла портал, - відповідає на незакінчене запитання. - Портал між двох дерев.

  Здивовано обмацую себе – волосся розпущене й розкидане по плечах та спині, одягнена в свою білу лісову сукню.

- Ти зараз спиш, - відповідає Лісовик, перш ніж я встигаю запитати. - А я навідався в твій сон.

- Нехай цей сон триває вічно! – молю. – Дідуню, як же я скучила!

- Моя кохана мавко, я також дуже скучив. Але хіба тобі недобре в місті? Ти ж так туди хотіла…

- Мені добре! Дуже добре, діду! Я щаслива! Але… так не вистачає лісу… А ще мені сьогодні стало зле… Я ледве не задихнулася, -завмираю, хапаюся за горло. - Чи я досі задихаюсь?

- Ні, ти врятована. Та могло скластись інакше…, - очі Лісовика сповнені тепла та співчуття. – Моя люба доню, хіба ж я не  попереджав, що світ людей – то ворожий світ для тебе?

- Попереджав, дідусю, але це не зовсім так. Мій хлопець мене дуже любить, він турбується про мене, - розповідаю з хвилюванням.

- Саме тому ти кілька днів вже не бувала на природі? – зсуває брови.

  Закушую губу.

- Просто Ілля мав готуватись до концерту, він був замученим, не мав часу водити мене в парк, - заступаюся за хлопця. – Сама ж не піду.

  Дідусь хитає головою.

- Міє, ти – дитя природи. Її життя – твоє життя. Ви нероздільні. Як квітка без дощу зав’яне, так і ти без лісу чахнеш, моя люба. Вертайсь до нас. Я звертався до Матері Землі, вона відповіла, що все ще можна виправити. Ти зможеш знову жити в лісі, як раніше.

  Закушую губу.

- Не можу я, дідусю, - промовляю гірко. – Моє кохання тут. Я прагну бути з ним. Бо він – мій дощ! Без нього я зав’яну!

- Ох, як би я хотів змінити це…

- Не зміниш, діду. І ніхто не змінить. Бо краще вже помру, ніж піду проти свого серця.

- Доле, моя доле…, - бідкається. – Не треба так, дитя моє, ти маєш жити дуже довго та щасливо. Ти створена, щоб дарувати цьому світу радість. Тому, якщо радієш там, у місті, то радій. Але не забувай про сонце, небо та природу. Бо нам Земля дарує тіло, Небо – душу, а Сонце сповнює снагою до життя. Й щасливим може бути лише те створіння, що гармонійно поєднало в собі силу всіх цих трьох стихій.

  Уважно слухаю, вбираючи в себе кожне слово Лісовика.

-  Саме тому більшість людей нещасні, - він продовжує. - Бо вони втратили зв’язок. Забули, хто вони, для чого тут. Для них природа, сонце, небо неважливі. Вони сприймають все, як даність, використовуючи для свого комфорту та скаржачись тоді, коли щось йде не так, як їм хотілося б, - робить невеличку паузу. - Як дощ або гроза, то кажуть, що погода та огидна. Нікого не цікавить, чому небо плаче. Все тільки «Я та я!» Усе гребуть: «Мені, мені, моє, моє, моє!», взамін не даючи нічого, навіть найменшої уваги та турботи. Не будь такою, не бери з них приклад. Турбуйся про природу, дбай про себе, бо ти й вона – є нерозлучні елементи одного цілого! Пам’ятай це!

- Пам’ятатиму, - знов обіймаю діда. – Ти – найкращий! Як же мені не вистачало твоєї мудрості!

- Тепер ти знаєш, де мене шукати, - гладить по голові. Заплющую від насолоди очі.

- Дідусю, як там Лілі? – цікавлюся, але моє питання чомусь лишається без відповіді. – Дідусю? – відкриваю очі і спершу не розумію, що відбувається. Навколо темно, я знов лежу і хтось гладить мене голові.

- Міє, люба, ти прийшла до тями! Слава Богу! – впізнаю дорогий серцю голос.

  Повністю вертаюся до тями. Я розпласталась на землі, а Ілля схилився наді мною.

- Дякувати Богу, ти в порядку! Я так злякався!

- Ти врятував мене? – говорю хрипло. – Приніс сюди?

  Коханий хмуриться.

- Я думав, ти сама сюди прийшла… Що з тобою сталось? – дивиться з занепокоєнням.

- Мені стало дуже недобре, - намагаюся піднятись, Ілля допомагає сісти. - Стіни тиснули… Людей багато… Я стала задихатись…, - намагаюсь пригадати все, що трапилось. – Вибігла надвір… А потім зустріла того лихого хлопця, з яким ти мав сварку.

  Ілля напружується.

- Він тебе не скривдив?

- Не пам’ятаю… Ніби, ні… Я втратила свідомість…

- От же покидьок! Залишив дівчину саму валятись на траві посеред парку. Міг би хоча б покликати на допомогу. Але чого дивуюсь? Від таких, як він добра не дочекаєшся, - сердиться мій хлопець. –  Ти не забилася?