и

  Приїжджаємо умисно завчасно, адже оркестр ще має порепетирувати та підготуватись. Мені ж доводиться чекати в гримерці (так зветься кімната, в якій відпочивають та готуються до концерту артисти). Сідаю біля вікна та дивлюсь вдалину, мріючи про той час, коли вивчу місто та адаптуюсь настільки, що зможу вільно гуляти сама, коли заманеться. Щойно це уявляю, як вечірню тишу прорізає вже знайомий гучний рев. Встаю, щоб глянути на дорогу і навіть не дивуюся, помічаючи чорну машину вже знайомого мені незнайомця.

  «Ось тобі, Міє, й нагадування про те, що нескоро ти підеш сама мандрувати містом», - кажу до себе. «Перестріти де-небудь в провулку такого хулігана небезпечно не тільки для мавки, але й для людини», - додаю, спостерігаючи за тим, як лихий незнайомець застромляє до рота якогось білого патичка та підпалює його, пускаючи ротом дим. Що це він робить? Кривлюся. Аж раптом, немов, почувши мої думки, брюнет закидає назад голову та спрямовує погляд нагору, прямо на моє вікно. Я різко сіпаюся, відстрибуючи вбік. Сподіваюсь, хлопець не встиг помітити, що за ним велось спостереження.

  Чекаю кілька хвилин, але повернутися до вікна так і не наважуюся. До того ж через хвилювання голова знов почала паморочитись. Всідаюся на стільця, заплющую очі, глибоко дихаючи та намагаючись повернути собі рівновагу.

- Міє, сонечко, нам уже час, - ніби, крізь марево, чую голос Іллі. Я й не помітила, як почала провалюватись в сон. Доводиться докласти зусиль, щоб розплющити очі. Повіки якісь надто важкі.

– Вибач, я задрімала, - виправдовуюсь перед коханим, розуміючи, що мене долає слабкість. Ще й в голову на потилиці щось дуже тисне. Хочу почухати, але згадую, що в мене там зачіска, тож змушена потерпіти.

- Ще б пак! Просиділа тут сама майже дві години, - Ілля бере мене по-під руку, допомагаючи встати. – Ходімо, я проведу тебе в зал. Вже починають збиратися люди. Скоро почнеться концерт.

  Слухняно йду за коханим, намагаючись не подавати виду, що мені паморочиться голова та трохи зле.

  Прямуємо коридорами поза сценою, оминаючи скупчення людей та  метушню в холі. Нам на шляху зустрічаються вже знайомі мені музиканти з оркестру, з якими ми дуже швидко вітаємось, бо на довгі розмови й люб’язності вже ні в кого немає часу.

  Ілля заводить мене до зали за мить до того, як вона починає наповнюватись людьми. Коханий підготував мені місце збоку від сцени, трохи осторонь від більшості глядачів, і я за це йому дуже вдячна, адже ніколи раніше не опинялась в оточенні великої кількості людей ще й в закритому просторі, через що, чесно кажучи, дуже хвилююсь.

- Після концерту чекай мене на службовому, - дає останні вказівки мій хлопець. – Ти ж пам’ятаєш, як туди дістатись?

- Пам’ятаю, - ствердно киваю.

- Телефон при собі?

- Так, - демонструю сумочку у вигляді невеличкого клунка з м’якої тканини на мотузочку.

- Будь на зв’язку, якшо шо, після концерту дзвони.

- Добре, коханий, не хвилюйся, - ніжно цілую  свого талановитого флейтиста в губи. – Біжи. Хай твоя музика сьогодні торкнеться кожного серця в цій залі, - бажаю наостанок.

- Це найліпше з усіх побажань! - широко посміхається мій музикант, швидко цілуючи в губи.

  Він зникає за лаштунками, залишаючи мене на одинці із хвилюванням, яке я весь вечір всіляко намагаюсь приховувати.

  Зала плавно наповнюється людьми – жінками та чоловіками різного віку, одягненими у вишуканий одяг. Подумки дякую коханому, що попіклувався про мій зовнішній вигляд. Не те, щоб я собі не подобалася в звичайному, повсякденному вбранні, просто в ньому я дещо виділяюся. А сьогодні якось особливо хочеться бути схожою на звичайну людину, для котрої похід на концерт в Філармонію є цілком звичною справою. І хоча зовні я на таку людину подібна, все ж тремтячі від хвилювання коліна, видають правду. Кладу на них руки, намагаючи стримати тремтіння, але тіло мені не підкоряється.

- Хвилюєтесь? – в сусіднє крісло всідається охайного вигляду дідусь. Своєю теплою посмішкою він нагадує мені Лісовика.

- Так, трошки, - відповідаю ніяковіючи, адже вперше спілкуюсь з незнайомою людиною сама, без Іллі.

- Ваше тремтіння свідчить про протилежне, - коментує старенький, але його посмішка сповнена розумінням.

- Мій хлопець сьогодні виступає, - намагаюся пояснити.

- Ааа, зрозуміло. Кохання… Хвилюєтеся за нього, як за себе.

- Ага, - нервово всміхаюсь та мимоволі озираюсь довкола, адже насправді, хвилювання більшою мірою пов’язане з тим, що я вперше опинилася серед купи людей сама, без захисту. І хоч головую розумію, що нічого мені тут не загрожує, все ж, якісь невидимі інстинкти змушують тіло тремтіти. Ще й ця задуха… Чому стало так жарко? Злегка йорзаю в кріслі.

- Не хвилюйтеся, любонько. Все буде добре. Публіка тут хоч й вибаглива, проте вдячна. Впевнений, концерт буде чудовим! – підбадьорює мене сусід.

  Нервово посміхаюсь йому та спрямовую погляд на сцену, намагаючись відволіктись від відчуття, що мені затісно тут, серед кількох сотень незнайомців. Вони оточують з усіх боків, немов стискаючи в кільце. Відстань між нами замала, тож відчуваю енергію кожної людини. Вона, мов струм, пронизує  шкіру, відзиваючись вібрацією в тілі. Коли ж вже початок? Коли?