Ж

  Весь сьогоднішній день я проводжу сама, так само, як і наступний. Ілля пропадає на репетиціях. Як він пояснює, репетиції перед вирішальним концертом особливо важливі, адже оркестр має довести виконання усіх музичних композицій до ідеалу.

  Коханий вважає, що мені ще зарано ходити гуляти самій, і я з ним погоджуюсь. Тож не лишається нічого іншого, окрім як сидіти зранку до вечора вдома.

  Цілий день я або дивлюсь телевізор, або читаю книжки на балконі. Друге заняття подобається мені значно більше, бо що може бути кращим за цікаву книжку про кохання в поєднанні зі свіжим повітрям? Хоча, маю зізнатись, в місті повітря не таке вже й свіже та чисте, як в лісі. З плином часу це відчувається особливо гостро. Але я не жаліюся, впевнена, скоро звикну та адаптуюся.

  А ще за останні два дні я встигла познайомитися з місцевими горобцями. Вони не такі комунікабельні, як лісові пташки, та й справ в них багатенько - доглядають малечу, що недавно вилупилась. Але це вже щось, хоч якесь спілкування.

  Рудого пухнастика, що мешкає по сусідству я також частенько споглядаю на балконі, але він робить вигляд, ніби не помічає мене, і гордо відвертає мордочку вбік, коли наші погляди зустрічаються. Норовливий. Це, мабуть, через те, що я якось відлякала горобця, котрого рудий хтів спіймати.

  Ось так і минають мої дні – безтурботно та мляво. Страшенно хочеться бути корисною, комусь допомагати. Але користі з мене нуль. Навіть своєму коханому не здатна допомогти. Він повертається вечорами додому виснаженим та дещо пригніченим, списуючи це на втому від репетицій, але я здогадуюсь, що причина геть в іншому. Ілля має тягар на серці, я відчуваю. І знаю, що це через мене. Не знаю лишень, як цьому зарадити, тому дуже мучусь.

- Може, мені щось зробити з волоссям? – пропоную одного разу. – Я бачила в інтернеті, що його можна пофарбувати.

- Ще що надумала?! – обурюється Ілля.

- Я знаю, що ти пригнічений через мене. Ви досі не помирилися з мамою?

  Хитає у відповідь головою.

- Можливо, якщо я зміню колір волосся, то вона змінить до мене ставлення?

- Навіть не думай! – каже суворо. – Головне, що ти подобаєшся мені такою, як є.

  Сідаю до коханого на коліна та ніжно цілую.

- Що ж нам робити? Я не хочу, щоб через мене в тебе псувались стосунки з сім’єю.

  Ілля ніжно проводить рукою по моєму волоссю. Сумно зітхає та опускає очі.

- Не думай про це. Все владнається.

- Як же не думати, коли ти весь час сумний? – намагаюся зазирнути йому в очі.

- Просто потрібен час. Моїй мамі потрібен час… Бачиш, вона вважає, що ми з тобою надто поспішаємо… - замовкає. – Не думав, що моє особисте життя може бути для неї проблемою… Навіть боюсь уявляти, що буде, коли вона довідається, що ми живемо разом, - ці слова даються йому непросто.

  Повисає мовчання.

- Ти жалкуєш, що привіз мене сюди? – порушую тишу, з сумом дивлячись коханому в очі.

- Що ти?! Як можна жалкувати про те, що поряд зі мною живе найпрекрасніше створіння у всесвіті? – пригортає до себе. – Ми щось придумаємо. Зробимо так, щоб і нам було добре, і мама не нервувала.

- І ти більше не сумуватимеш? – питаю з надією в голосі.

- Не сумуватиму, - посміхається.

- Обіцяєш?

- Обіцяю, - накриває мої вуста своїми.

  Настає день концерту. З самого ранку я почуваюся трохи дивно. Стан якийсь сонний і дихати важко. Але коханому не жаліюся, бо не хочу, щоб він зайвий раз турбувався. Сьогодні він має сконцентруватись виключно на музиці.

  Вдягаюся у нову сукню, придбану спеціально для важливої події. Я запевняла коханого, що можу піти в тому самому платті, в якому була на генеральній репетиції, але Ілля не схотів нічого слухати, запевнивши, що йому приємно купувати для мене обновки. До того ж, виявляється, є певні правила щодо зовнішнього вигляду людей, котрі відвідують концерти у Філармонії. Мені дуже хочеться відповідати людським звичаям, тож слухняно погоджуюся і тепер кручусь перед дзеркалом в ніжно блакитній, як чисте небо, та легкій, невагомій, неначе хмаринка, сукні. Вкотре я надягаю щось настільки красиве й незвичне. Моє лісове вбрання, як і саме життя в лісі, більш просте й вільне. А от у світі людей все хитромудре та винахідливе. Люди значно більше уваги приділяють побутовим речам, в тому числі, й своєму одягу.

  Проводжу рукою по ніжній тканині спідниці, що плавно розширюється донизу, майже сягаючи підлоги. Кручуся навколо своєї осі, і спідниця повторює мій рух, розвиваючись довкола ніг, немов би бутон квітки, що розпустилась. Верхня частина сукні обтягує тіло та руки, залишаючи відкритою лиш ділянку від шиї до впадинки між грудей.

- Ти неймовірно красива та сексуальна, - коментує мій вигляд Ілля, і я заливаюсь щасливим рум’янцем. – Але ж босоніж не підеш.

  Опускаю очі на свої босі ступні. Я й забулася про взуття.

- В мене є кеди! – широко посміхаюсь, збираючись піти їх узяти.

- Нє, нє. Сюди кеди не підуть, - заперечує мій хлопець. – Чекай-но секунду, - йде в коридор, відчиняє шафу та дістає звідти коробку. Відкриває її. – Приміряй. Вони звуться «балетки», - простягає мені дуже витончені та милі сріблястого кольору туфельки. – Я подумав, що туфлі на підборах тобі взувати зарано… А ці мають бути зручні.