н

Сьогодні, на відміну від вчорашнього дня, мені недовго доводиться бути самій. Ілля покидає мене лиш на кілька годин, а потім вертається і допомагає одягтись та зібратися для походу у Філармонію.

  Я знаходжусь в приємному передчутті концерту. Серце так і тріпоче від хвилювання. До того ж, мій любий повідомляє, що раз вже так склалося, що ввечері в залі буде присутньою його матір, значить, це знак, що треба нас познайомити.

  Ілля розказує, що його мама – директор Філармонії, а по сумісництву ще і хормейстер, одним словом, досить впливова людина. Мій хлопець сподівається, що я їй сподобаюсь, і, можливо, йому навіть вдасться домовитись про прослуховування мене в хор. Це неабияк надихає! Тож коли ми врешті виходимо з квартири, я ледве не пурхаю, мов метелик від щастя. Стільки радісних сподівань наповнюють моє серце, що не можу стримати своїх емоцій. Це дуже тішить Іллю, адже він вкотре стає причиною мого чудового настрою.

  Будівля Філармонії розташована зовсім поруч із вулицею, на якій проживає коханий, але ми їдемо туди на машині, тому що після репетиції в нас запланована прогулянка по набережній, а туди треба їхати.  

  Лишаємо машину в провулку біля службового входу, але спершу йдемо подивитися на центральний фасад будівлі, щоб я могла оцінити красу архітектури. (Ох, скільки ж нових слів та термінів я встигла вивчити!) І лише після цього вертаємось у провулок.

- Ну що, ти готова? – питає коханий.

- Готова! - відповідаю з наснагою. – Як я виглядаю?

- Ти найкрасивіша з усіх, кого я зустрічав! – натхненно промовляє Ілля, проводячи рукою по моєму довгому хвилястому волоссю, що спадає на плечі та спину.

  Розправляю свою бежеву сукню, до якої вже звикла, роблю глибокий вдих та дозволяю Іллі провести мене всередину будівлі.

  Йдемо коридорами, привертаючи до себе увагу й цікавість оточуючих. Де з ким Ілля мене знайомить, представляючи, як свою дівчину. Я щиро усім усміхаюсь, радіючи тому, що більшість бачених мною людей привітні та доброзичливі, а зовсім не злі та лихі, якими описував їх Лісовик.

  Врешті, ми дістаємося зони за сценою. Коханий проводить мені невеличку екскурсію по ній, демонструючи великий просторий зал з безліччю крісел для глядачів. Сьогоднішній концерт пройде без них. Будуть тільки свої, до числа яких тепер входжу і я.

  Якийсь час просто стою, роззявивши рота від споглядання неймовірної краси приміщення. Як любить казати дідусь Лісовик, ловлю ґав. І навіть не помічаю, як біля нас опиняються двійко дівчат і починають з цікавістю мене роздивлятись. Дотик коханого повертає мене до реальності.

- Міє, знайомся, це мої колеги – Наталка та Стефа, - каже Ілля. – Вони також флейтистки. А це моя дівчина Мія, - звертається він до дівчат, відволікаючи їх від споглядання.

  Але тепер настає моя черга, зависнувши в подиві, роздивлятись дівчат. Вони, як дві краплі води, схожі одна на одну. Обидві мають темно-русяве волосся, світлі очі на витончених обличчях та стрункі статури. Навіть зачіски, зібране в пучок на потилиці волосся, й одяг у дівчат співпадають.

  Кілька разів кліпаю, пересвідчуючись, що це мені не ввижається. 

- Так, ми близнючки, - посміхається моїй реакції одна із сестер. – Приємно познайомитись, Міє.

- І мені дуже приємно, - тягну я, переводячи погляд з однієї флейтистки на іншу. – Але я трохи заплуталась, хто із вас хто.

- Я – Стефанія, - підказує моя співрозмовниця. – А вона – Наталка. Добре, що хоча б імена батьки дали нам не співзвучні, - усміхається.

- Та годі тобі! - жартівливо обурюється Наталка. – Не такі вже ми й схожі! Просто сьогодні вбрались однаково для концерту, - пояснює мені. - У повсякденному житті кожна з нас яскрава індивідуальність. Майже, як ти, - дівчина сканує поглядом моє волосся, а тоді звертається до Іллі. – Не знала, що ти маєш такий екзотичний смак. 

- Натусю, твій коментар може збентежити Мію, - коханий обіймає мене за талію, притягуючи до себе.

- Та це ж комплімент! – виправдовується дівчина. – Міє, я мала на увазі, що ти маєш якусь нереально казкову зовнішність! Ніколи не бачила, щоб комусь пасувало кольорове волосся так, як тобі. Воно виглядає, немов це твій натуральний колір!

- Так воно й є, - відказую я.

  Дівчата сміються, сприймаючи це за жарт, а Ілля злегка мене смикає, застерігаючи, щоб не бовкнула зайвого. Тож я широко посміхаюсь, приєднуючись до загальних веселощів.

- Люблю людей з почуттям гумору, - каже Стефа.

- А мені закортіло написати твій портрет! – пильно вдивляючись в моє обличчя, промовляє Наталка. – В тебе чарівна усмішка!

- Наталі захоплюється живописом, - пояснює мій хлопець. – Як-то кажуть, талановита людина талановита у всьому!

- Дивись не перехвали! – віджартовується та. – То що, Міє, ти не проти побути моєю натурницею?

- Натур… Ким? – перепитую.

- Позувати для мене?

- Ніколи цього не робила… Але, звісно ж, я згодна! – відповідаю з натхненням. – Це веселе заняття?

- Ооо, тааак! Дуже веселе, - в голосі Стефи чутно саркастичні нотки. – Якщо ти полюбляєш кілька годин поспіль сидіти нерухомо, тобі обов’язково сподобається!