В

  Ми в’їжджаємо в місто, коли сонце сідає за обрій. Тут рух транспорту набагато жвавіший, аніж за містом. Зустрічні автомобілі вмикають ліхтарі, якими весь час засліплюють мені очі. Тому відвертаюся до бокового вікна, намагаючись роздивитись міські краєвиди. Вперше в житті бачу таку кількість світла вночі. Особливо мене вражають височенні будинки, у вікнах яких також починає вмикатися світло. Спостерігаю за цією красою, розплющивши рота.  

- В тих будинках також живуть люди? – питаю коханого, вказуючи на будівлі, що височіють по обидва боки дороги, якою ми їдемо.

- Ага. Вони називаються багатоповерхівками і розташовані переважно у спальних районах, ми саме проїжджаємо один з них, - пояснює Ілля. - На одному поверсі середньостатистичної багатоповерхівки знаходиться до десяти квартир. Тож, можеш собі уявити, яка кількість сімей може розміститись в одному такому будинку.

- Ого! – захоплено видихаю. – А ти також живеш у багатоповерхівці?

- Ні, - всміхається. – Я живу в історичному центрі, поруч із Філармонією. Там будинки значно нижчі за ці.

- Шкода… - зітхаю.

- Чому? – дивується.

- Я ніколи не бувала на такій висоті. Дуже хотілося б подивитись, як-то воно.

- Тю! Теж мені проблема! Є багато інших способів здійснити твоє бажання. А щодо життя в багатоповерхівці, то в цьому є купа мінусів, наприклад галасливі сусіди, або що.

- А в тебе немає сусідів?

- Є. Але їх небагато і вони всі адекватні. Переважно, це підстаркувата творча інтелігенція. Вони зазвичай не влаштовують гучних вечірок, або ж п’яних розбірок.

- П’яних розбірок? – перепитую.

- Ох, ти ще стільки всього маєш дізнатись. Але наразі, ця тема не надто актуальна, тож розповім якось іншим разом. А зараз попіклуймося краще про нашу вечерю. Вдома холодильник пустий. Повів би тебе в ресторан, але ти одягнена не підходяще…, - розмірковує вголос, всміхаючись, а тоді клацає щось у своєму смартфоні та простягає мені. – Це меню доставки їжі додому. Обери щось на свій смак. Просто тисни «додати до кошика». Поки дістанемось дому, наша вечеря буде на місці.

  Мене не перестають вражати все нові й нові диковинки людського світу. За пів дня я побачила та дізналася більше, ніж за половину свого життя. А скільки іще належить дізнатись!

  Починаю гортати картинки з зображеннями страв на смартфоні.

- Що таке піца? – питаю Іллю.

- О, це дуже смачна штука. На тісто викладають різноманітну начинку та запікають в печі.

- Давай замовимо піцу! – простягаю смартфон назад його власнику.

- Чекай, обери начинку. Там знизу під фото написано, що входить до складу.

  Радію, що вмію гарно читати, тож вибір страви займає зовсім небагато часу. Ілля пропонує обрати декілька варіантів, щоб я могла спробувати різні види піци та обрати ту, що найбільше прийдеться до смаку. Тож відкладаю до кошика грибну, сирну та овочеву піцу, після чого повертаю смартфон коханому. Він саме пригальмовує на червоне світло світлофора та, завершуючи оформлення нашого замовлення, пояснює мені деякі найпростіші правила дорожнього руху.

  Залишок шляху я уважно спостерігаю за тим, як машини зупиняються на червоне світло, а люди переходять дорогу на зелене. При цьому намагаюсь розгледіти зовнішній вигляд людей і приходжу до висновку, що в житті більшість з них виглядають не так, як на фотографіях, на які я натрапляла в смартфоні. Озвучую це спостереження Іллі, а він сміється.

- Те, якими люди намагаються виглядати в інтернеті і те, якими вони є насправді – дві великі різниці. У соцмережах всі хочуть здаватися більш красивими та успішними.

- Соцмережах?

- Познайомлю тебе з ними трохи згодом.

- Гаразд, - посміхаюся, повертаючись до своїх спостережень.

  Дорога минає непомітно. Весь цей час я спрагло вбираю в себе усе, на чому спиняється око. Навіть трохи шкода, що ми так швидко дістаємося пункту призначення. Але, щойно виходжу з автомобіля, одразу ж розумію, що й тут є чимало цікавого, чого хотілося б роздивитись. Наприклад, будинки. Вони геть не схожі на ті, що ми бачили в спальному районі. Тут архітектура більш витончена, красива й, місцями, навіть прикрашена візерунками. Будівлі гарно підсвічені невеличкими ліхтарями, вмонтованими прямо у стіни, завдяки чому, навіть у темряві видно, що будинки пофарбовані в різноманітні кольори – блакитний, світло-зелений, оранжевий, бежевий.

  Вже вкотре за день я починаю літати у хмарах, вражена небаченою досі красою. Навіть не віриться, що людські руки здатні створити таке.

- Подобається? – питає Ілля, обіймаючи мене за плече.

- Ага, - відповідаю на видиху.

- Ти ще матимеш час все роздивитись. А зараз ходім, поки ніхто із сусідів не побачив тебе. Навряд чи вони зрозуміють, чого ти так легко убрана ще й боса в прохолодний весняний вечір.

  Ілля злегка тягне мене за руку, ведучи за собою. Ми заходимо в двір, посеред якого розкинулись невеличкі острівці, вкриті різноманітними кущиками та квітками (коханий пояснює, що це клумби). Деякі з рослин я впізнаю, бо в лісі також такі ростуть, а деякі мені незнайомі. Проходячи повз, обіцяю собі, що вдень обов’язково повернуся до клумби й роздивлюся її, як слід.