д

Суворий погляд Лісовика прибив мене до місця.

- Міє, доню, де ти так довго пропадала? – дідусь зсуває брови, пильно вдивляючись мені в очі.

- Гуляла, - відповідаю, намагаючись вдавати невимушеність.

- Так допізна? – старий немов би бачить мене наскрізь. – Схотілось гострих відчуттів? Хіба я не попереджав, що у нічному лісі бешкетують потерчата?

- Я просто втратила рахунок часу.

- З ким же ти гуляла, що геть забулася про час, а заодно й про мої настанови? – вдивляється якось підозріло.

- З подругами, - невміло брешу, до болю закушуючи зсередини щоку.

- Це подруги дали тобі сорочку? – голос дідуся стає геть суворим, і я наїжачуюся, втягуючи голову в плечі. Зовсім забулася, що на мені сорочка Іллі. Мовчу, бо дуже соромно, й не знаю, що сказати у свій захист. - Я пів дня тебе шукав, - продовжує гриміти Лісовик. – Гадав, ти бавишся з Лілі… Пішов до неї… Тебе там не було… Міє, ти сплуталась з людиною?! – останні слова відлунням котяться по лісу, змушуючи його дрібних мешканців сполохано тікати.    

  Спершу від цього натиску ще більше втягую голову в плечі, але тоді з’являється розчарування.

- Це Лілі розказала? – питаю з сумом.

- Ні. Вона надто вірна подруга. Думає, що прикриваючи тебе, робить добро. Насправді ж, добром було б, якби вона одразу мені все розповіла… Тоді б вдалось уникнути наслідків…, - в сизих очах з’являється співчуття.

- Дідусю, яких таких наслідків? Ти про що?

- Міє, ти сама маєш здогадуватися, яких, - застромляє руку в кишеню. - Це що таке? – дістає та простягає мені любі серцю подарунки коханого, смартфон та пауербанк.

  Від несподіванки затуляю руками рота. В метушні, збираючись на зустріч до коханого, лишила пристрої на ліжку.

– Мавко, зізнавайся чесно, як довго ти спілкуєшся з людиною?! Це чоловік? – Лісовик наступає.

- Так, чоловік… Певний час спілкуюсь, - белькочу.

- О, Лісові Боги! Дитя, як ти примудрилась вляпатись в таке?! Хіба ж я не тлумачив тобі з раннього дитинства, що люди лихі?! Що зв’язуватись з ними лісовим створінням зась?! Моя люба дівчинко, як так сталось, що ти проігнорувала всі застереження?!

- Дідусю, він не лихий! Він мене кохає!

Очі діда округлюються до величезних розмірів.

- І ти кохаєш?

- Так, - дивлюсь з-під лоба.

- О, лишенько! – хапається за голову. – Моє миле дитя, що ти знайшла в людському хлопцеві такого, чого немає в наших, лісових? Чому ти вибрала його?!

- Його обрало моє серце! – захищаюсь.

- Зрадницьке серце! Хіба воно не розуміє, що ці стосунки ні до чого доброго не призведуть? Він побавиться з тобою й кине. А ти залишишся страждати!

- Не кине! Він кличе мене в місто!

- Міє, донечко, ти що?! Яке місто?! В тебе помутніння? Отямся, поки ще не пізно!

- Ні, дідусю, мій погляд ясний, як ніколи! Я хочу бути з ним!

- Але ж ти не можеш! Ти – лісове створіння, твоє місце тут!

- Хто це сказав?! Чому, взагалі, хтось замість мене має вирішувати мою долю?! – впираю руки в боки. – Чому я все своє життя маю марнувати тут? Невже, не можу бути вільна?!

- Воля буває різною, дитя, - дід знов зсуває брови. – Що є для тебе воля?

- Для мене воля – це можливість кохати того, кого захочу та пізнавати разом з ним весь світ, а не обмежуватись тільки лісом!

- Тоді іди, - сумно зітхає старий. – Я не можу тебе силою тримати. Як прагнеш пізнавати світ людей, то пізнавай. Лиш пам’ятай, що істинна свобода там, де може бути вільною душа, не тіло, - він з сумом дивиться мені у очі.

- Дідусю, прошу тебе, відпусти мене з добром. Бо я не зможу жити там і знати, що ти сердишся, - тулюся до Лісовика.

- Бідолашне моє дитя…, - він гладить мене рукою по голівці. – Твоя енергія змінилась. Я відчуваю, вона переплелась з людською…, - сумно зітхає. - Тобі тепер не буде спокою у лісі. Тому йди. Я відпущу тебе з добром. І хай ти там чужа, але тепер і тут ти не своя…

- Значить, так тому й бути! – відсторонююся від діда та здіймаю вгору підборіддя. - Я готова заплатити цю ціну за своє кохання! – намагаюсь бути мужньою, але зрадницька сльоза котиться по щоці, засвідчуючи те, що мені страшно й сумно лишати ліс, своє щасливе, безтурботне життя тут, старенького Лісовика, Лілі, всіх моїх друзів та звірят.

- Йди рано вранці, до сходу сонця, поки все спить. Інакше ліс може тебе не відпустити. Він знає, що ти зібралась його полишити, - дідусь дає останню настанову, а тоді міцно обіймає на прощання та зникає.

  В мене є ніч на те, щоб встигнути зібрати речі та попрощатися з найближчими. Біжу до Лілі, але її нема. Русалки кажуть, що моя подруга проводить час з коханим. Прошу дівчат передати сестрі, щоб зайшла до мене щойно повернеться.

  Вже скоро зійде сонце, а подруги усе нема. Серце наповнюється сумом через те, що ми розстанемось не попрощавшись. Пакую невеличкий клунок, в який крім одягу, вміщається смартфон й дві книжки, що подарував Ілля. Якби могла, забрала би усі свої книжки, та більшість з них такі старенькі та пошарпані, що й не витримають дороги.