у

 Ми зупиняємося на краю лісу, там де кінчається останній ряд дерев. Хвилююсь, бо не певна, що ліс мене відпустить. Я ніколи не виходила за його межі, тому не знаю, чи це взагалі можливо.

  Ілля відходить трохи вперед, розвертається до мене та простягає руку, терпляче очікуючи, коли я наважусь перейти уявну межу.

  Заплющую очі, набираю повні легені лісового повітря і обережно висуваю вперед праву ногу. Здається, минає ціла вічність, поки ступня торкається твердої землі за межею лісу. Відкриваю очі та широко посміхаюсь Іллі, котрий так само розплився у посмішці. Прилив впевненості заповнює все моє тіло, і я, більше ні на мить не вагаючись, роблю ще кілька кроків вперед, доки не опиняюсь в обіймах коханого.

- От бачиш, це зовсім не страшно. Ти це зробила! - підбадьорює мене він.

  Дійсно, чого я боялась? Озираюсь назад. Ліс з легкістю мене відпустив.

- Дякую, - шепочу йому та розвертаюся до Іллі.

- То що, ходім? Ти готова?

- Так!

  Спершу ми йдемо путівцем вздовж полів, що простяглися вздовж лісу. Я, мов маленька дитина, котра вперше бачить на власні очі щось, про що раніше лиш чула від інших, спрагло роздивляюся все нове, що трапляється на шляху. Ілля ж іде поруч мовчки, даючи мені можливість ввібрати в себе кожну деталь побаченого пейзажу.

  Врешті, путівець виводить нас на міську доріжку. Вона зовсім інша – тверда та сіра. Коханий пояснює, що це асфальт, ним вкривають дороги для того, щоб можна було комфортно їздити в будь-яку пору року. Але мій інтерес до дороги вмить перемикається на величезні кам’яні паркани та будинки за ними. Переважно, видно лише дахи, настільки ці паркани високі, але часом можна розгледіти і будинки. Хочу спитати Іллю, скільки людей зазвичай там може мешкати, але хлопець зупиняється коло воріт одного із будинків та промовляє:

- От ми й прийшли.

  Я лиш здивовано відкриваю рота. Бо переді мною здіймається догори величезний паркан із сірого каменя, обрамлений нагорі якимись дротами. Поки роздивляюся цю дивину, коханий дістає ключа, відчиняє хвіртку та пропускає мене у двір, пояснюючи:

- Це елітне дачне селище. Поруч ліс. Місцеві побоюються диких звірів, тому паркани такі високі.

- Ааа, - тягну я. – Дарма побоюються, дикі звірі сюди не ходять.

- Це ти знаєш. А спробуй поясни людям. Вони просто намагаються захистити своє майно.

  І, дійсно, там є що захищати. Я, звикла до вельми аскетичних умов життя в лісі, ніколи не бачила сенсу в тому, щоб мати більше, ніж мені необхідно. Але будинок, що відкрився моєму погляду, одним лиш своїм зовнішнім виглядом красномовно свідчить про те, що його власники – люди, котрі звикли мати більше, ніж того вимагають їхні базові потреби.

- Нічого собі! – з захватом промовляю, роздивляючись величезний будинок з дерев’яною верандою та вікнами до підлоги, що на неї виходять.

- Подобається? – питає Ілля.

- Ніколи не бачила нічого подібного!

- Я вважаю, можна було обрати дещо скромніший будинок для дачі, але вибором займалася мама, тож маємо те, що маємо, - стенає плечима. – Ходімо всередину, - бере мене за руку. – Не все ж мені до тебе бігати в гості. Ось, нарешті, і ти до мене прийшла.

  Ми здіймаємося на ґанок, Ілля спершу натискає якусь комбінацію з цифр на приборі, що висить коло дверей, і лише після цього відмикає двері, пропускаючи мене всередину.

- В нашу відсутність за будинком приглядає найнятий батьками сторож, - пояснює. - Але зараз тут сторонніх нема, тільки ми вдвох, тож почувайся, як вдома.

- Це буде складно, - сміюся, озираючись навкруги. – В мене вдома навіть близько немає нічого подібного!

- В будинку вітальня поєднана з кухнею та столовою, - всміхнувшись моєму коментарю, Ілля починає знайомити мене з будинком. – Он там ми готуємо їжу, - вказує праворуч на меблі вздовж стіни та вбудовані в них невідомі для мене пристрої. – Там відпочиваємо, - показує вліво на великий синій м’який диван. – А тут їмо, - підводить мене до величезного столу, змайстрованого з цільного шматка дерева. Навіть не знаю, чи ростуть в нашому лісі дерева з такими товстезними стовбурами. Напевно, що ні. – До речі, я вже дуже голодний, - схиляється до мого вуха, лоскоче його своїм подихом. – А ти?

- Я… Чесно кажучи, поруч з тобою забуваю про голод, - шаріюся та червонію.

- Дивно, бо в мене поруч з тобою, навпаки, прокидається шалений апетит, - Ілля зазирає мені в очі голодним поглядом. Про який голод він зараз говорить? – Ти не проти, якщо я спершу скуштую тебе?

  Тепер все стає зрозуміло. Грайливо всміхаюся.

- Я тільки за.

  Почувши те, що хотів, хлопець підхоплює мене на руки, саджає на стіл та проводить руками по моїх голих ногах.

- Мама вчила не куштувати першим десерт, бо зіпсую апетит. Але впевнений, після такого смачного десерту, як ти, мій апетит тільки посилиться.

  Ілля припадає до моїх губ і ми зливаємося в шаленому танці кохання, який в цих нових незвичних умовах відкриває для нас досі непізнаний спектр пристрасті та відчуттів.