Б

  Минає два тижні. Так, тепер я веду рахунок часу, бо в мене є смартфон, який показує дату. І хоча за ці два тижні я багато разів отримувала повідомлення від Іллі, дзвонила йому і навіть кілька разів бачила його гарне обличчя, час тягнеться надто повільно. Я невимовно сумую за моїм коханим і жадаю його обіймів та поцілунків.

  Пристрої, які подарував мені Ілля, доводиться гарненько ховати, щоб часом ніхто з наших про них не прознав. Одній тільки Лілі я розповідаю по величезному секрету, що маю тепер такі диво прибори. Подруга із захопленням та цікавістю випитує, як-то воно все працює, і я, як справжній знавець, ділюся з нею тим, що тепер знаю.

- Яка ж ти щасливиця! Я б мріяла, щоб ми з Велом також мали  смартфони і могли спілкуватися на відстані, - мрійливо коментує Лілі. Вел – це її коханий водяник. За останній час їхні стосунки також переросли в дещо більше, ніж просто зустрічі та прогулянки. Тож в нас з русалкою з’явились нові теми для розмов, завдяки чому ми стали ще ближчими одна для одної.  

  Щоправда, подруга тепер більше часу проводить в компанії свого коханого. Тож мені доводиться розважатися наодинці з собою. Однією з таких розваг стає слухання музики в смартфоні. Ілля зберіг в ньому чимало прекрасних мелодій, які я із задоволенням слухаю, і серед яких в мене навіть з’явились улюблені. Найчастіше я слухаю музику ввечері. Це допомагає налаштуватись на відпочинок та сон. До речі, мої сни, завдяки музиці, стали більш різнобарвними та цікавими.

 Раннім ранком, 18 квітня, знемагаючи від туги по коханому, мчу на галявину, де ловить мобільний зв’язок. Залізаю якомога вище на дерево, так щоб загорілись усі вертикальні палички вгорі екрану, та встигаю відкрити непрочитане повідомлення від Іллі, в якому він пише: «Моя люба Міє! Мені вдалось вибити два вихідних дні, тож завтра я приїду до тебе!». До повідомлення додається кругле жовте сонечко, що широко посміхається, і, мабуть, я зараз виглядаю так само, як і воно, бо куточки моїх губ мимоволі розповзаються широко в боки.

  А тоді погляд падає на дату відправлення повідомлення – 17 квітня, 21:15. Тобто Ілля надіслав повідомлення вчора ввечері! Це значить, він має приїхати сьогодні! Сьогодні! Хочу написати у відповідь або подзвонити, спитати, коли саме коханий має бути на місці, але мій смартфон гасне, демонструючи чорний екран, і більше вмикатись не хоче. Сів акумулятор, розумію я.

  Що ж робити? Що як коханий уже скоро буде? А я ж геть не зібрана та розпатлана! Щодуху мчу назад, додому. Першим ділом встромляю шнур від пауербанку в смартфон, щоб підзарядити, але той не оживає. Невже все розрядилося?! Прикро…

  Жбурнувши марні предмети на ліжко, біжу митися та чепуритися. Роблю це в рекордні терміни, а тоді берусь обирати, що надягти. Вигрібаю весь одяг зі скрині та розкидаю його на ліжку, столі, стільцях. Вибір гардеробу в мене невеликий, але й того вистачає, щоб в кімнаті утворився неабиякий безлад. Озираюсь довкола – всі мої вбрання шиті з льняної або конопляної тканини та обмежуються відтінками білого, бежевого й зеленого. Якось одноманітно. Особливо не розженешся. Дивно, але раніше мене ніколи не турбував мій одяг. Але тепер чомусь це змінилось. І, звісно ж, я знаю, чому. Одного разу, після розмови з Іллею по смартфону, я випадково натиснула якусь іконку на екрані та потрапила на сторінку з фотографіями людських дівчат. Вони були зовсім не схожі на наших, лісових. Зачіски дивакуваті, волосся часом, коротке та зовсім рівненьке, і вбрання – воно таке незвичне та різноманітне, що я ледве змусила себе відірвати очі від екрану. Вимкнула смартфон і більше не натискала на невідомі мені іконки. Нема чого сіяти в собі зерна невпевненості. Ілля казав, що я найпрекрасніша дівчина з усіх, кого він зустрічав, тож я йому вірю.

  Дивлюся у дзеркало – волосся блискуче, в’ється й спадає м’якими хвилями на плечі та груди, яскраві зелені очі, обрамлені довгими густими віями, світяться щастям, і шкіра – ідеальна, гладенька й рівненька, лише на щоках проступає рожевий рум’янець. Це від передчуття зустрічі із коханим. Не мавка, а сама досконалість!

  Але все-таки хочеться урізноманітнити свій зовнішній вигляд та порадувати милого, тому вирішую проекспериментувати. Спершу, намагаючись пригадати, як виглядали людські дівчата на фото, комбіную зелену спідницю з білою сорочкою, закручуючи її низ у вузлика так, щоб пов’язати його під грудьми, оголивши живіт. Частину волосся підбираю догори, закріплюючи гілочками, як шпильками, та прикрашаючи весняними квітами, які заздалегідь назбирала дорогою з річки.

  Кружляю перед дзеркалом, цілком задоволена своїм зовнішнім виглядом, аж раптом, десь в далині з-поміж пташиних пісень розрізняю знайому мелодію. Він уже тут!

  Не встигаю прибрати розкиданий довкола одяг, кидаю все як є, та вибігаю назовні, маючи намір щодуху мчати на зустріч з коханим. Аж раптом в когось врізаюсь. Розгублено здіймаю очі та бачу перед собою Лісовика. Дідусь весело мені посміхається та оглядає з голови до ніг.

- Куди ти так поспішаєш, моя люба, доню? – запитує він. Закушую нижню губу, не знаючи, що відповісти. – Так причепурилася? Невже також закохалася? – його очі всміхаються, а я ніяковію.

- Також? – перепитую.

- Ага. Думаєш, не помічаю, як твоя подружка бігає на побачення з водяником?

- А, так. Лілі закохалась…

- А ти? – пильно дивиться мені в очі.

- А я… Я…, - тягну розгублено. Брехати не хочеться. Але…