Я

  Не вірю, що це сталося! Не вірю, що мені пощастило відчути, як-то воно злитися в танці любові з чоловіком, якого кохаєш.  Відчуваю себе героїнею любовного роману. Хочеться кричати на весь світ про щастя, що переповнює все моє єство. І майже це я й роблю дорогою додому.

  Ми з Іллею змушені були попрощатись, коли сонце почало сідати за обрій. Мене й так весь день не було в рідній гущавині, тому  не хотілося б викликати підозру у діда надто пізнім приходом. Коханий ледве мене відпустив, все не міг насолодитись обіймами та поцілунками. До речі, він сказав, що мої губи на смак, як суниці, з’їв би, якби міг. Пригадую це та вкриваюсь рум’янцем, голосніше наспівуючи пісню про кохання, текст якої вигадую на ходу.

  На завтра ми знову домовилися про зустріч. Ілля по обіді від’їжджає у місто, тож ранок він хоче провести зі мною. І я зовсім не проти, адже тепер не уявляю, як знову витримаю розлуку.

  В оселю свою прослизаю непоміченою. Одразу ж лягаю у ліжко та беруся за читання подарованої Іллею книжки. Сюжет захоплює з перших же глав, тож я з головою поринаю у вихор подій, що відбуваються у сучасному людському світі, з цікавістю відмічаючи деякі побутові моменти та незнайомі мені назви і терміни.

  Але моє читання триває недовго, бо до мене в оселю, мов ураган, залітає Лілі, утворюючи позаду себе вихор із листя та сухих гілочок. З переляку підхоплююся, ховаючи книгу під ковдру.

- Слава лісовим богам, ти удома! – подруга кидається до мене, хапаючи за руки та змушуючи піднятися з ліжка. – Ми цілувалися! Ми цілувалися! – щасливо пищить вона, підстрибуючи на місці, і разом з русалкою стрибаю і я.

  Міцно обіймаю подругу.

- Як же я рада за тебе! Це так чудово, що ми майже одночасно зустріли своє кохання!

- Стоп! – подруга пильно дивиться мені в очі. – Ти сьогодні також з кимось познайомилася?! – дивується.

- Ні, - сміюся. – Мій коханий музикант сьогодні приходив! – тепер вже я пищу від щастя.

- Коханий? Тобто, у вас усе добре? Він не збирався тебе кидати? – Лілі щиро радіє за мене.

  Я розказую їй про те, що Ілля не міг приїхати через роботу, про те, що він весь час думав про мене, про компліменти, які говорив, про наші солодкі поцілунки, про те, що хлопець закоханий в мене, і, звичайно ж, про те, що сталось між нами після цього зізнання. Подруга слухає із захопленням, радіючи моєму щастю, неначе своєму власному.

- Моя люба мавко, мене так тішить твоє щастя, - в кінці розповіді з натхненням промовляє вона. – Але хіба ти не мала пройти обряд ініціації з кимось із нашого світу?

- Ініціації? – перепитую.

- Угу. Це коли дівчина перетворюється на жінку. Кінець одного етапу життя і початок наступного.  

- Я про це нічого не знаю, - стенаю плечима. – Та й якщо такий обряд є, то хіба він не має відбутися з тим, кого любиш? Інакше який в тому сенс? – закушую нижню губу. - Сьогодні я вчинила так, як мені наказало серце. Ти ж знаєш, я завжди дослухаюсь до нього. 

- Ти права, сперечатися з серцем – собі нашкодити, - погоджується Лілі. – І моє серце це зараз підтверджує. Я рада, що моя краща подруга нарешті закохалася! Нехай і в людського хлопця… Але хіба кохання має якісь обмеження? – ми з русалкою знов обіймаємось. – Просто пообіцяй, що будеш обережною і не проґавиш, якщо те ж саме серце почне подавати сигнали тривоги, гаразд?  

- Я обіцяю тобі, моя люба, - широко усміхаюся. – А тепер розповідай, як пройшло твоє знайомство з тим симпатичним водяником!

  Ми з подругою проводимо разом ледь не всю ніч, щедро ділячись емоціями, що переповнюють кожну із нас. Засинаємо лише під ранок і прокидаємося разом з сонцем.

  Лілі біжить додому, бо їй ще треба причепуритись та підготуватись до нової зустрічі з водяником. Так, так, він призначив русалці побачення. Я ж збираюсь на зустріч з Іллею. Він казав, що прийде вранці. Коли саме, точно не знаю, але хочу бути заздалегідь готова.

  Миюся в річці, розчісую, висушую волосся, одягаю тонке зелене плаття (воно моє улюблене, бережу його для особливих нагод) та вирушаю на нашу галявину, бо не хочу потім витрачати жодної секунди часу на дорогу. Хочу максимально довго побути поруч з коханим.

  На щастя, чекати довго не доводиться, Ілля з’являється на галявині досить швидко. Він захеканий та розпашілий. Видно, що поспішав на зустріч. І це мене дуже тішить.

  Хлопець тримає в руках якийсь пакунок та чохол для флейти, з якого саме збирається дістати інструмент. Але я роблю крок йому назустріч, і музикант, помітивши мене, завмирає, розтягуючись в широкій посмішці.

- Ти вже тут! – вигукує радісно. – Така гарна! Тобі пасує зелень, - причаровано вивчає мене поглядом. – Справжнє дитя природи.

 Кидаюся до коханого, застрибую на нього, обвиваючи ногами  стегна, а руками шию. Іллі доводиться випустити пакунок на землю та підхопити мене за сідниці.

- Але, з учорашнього дня, я більше не дитя, - звабливо всміхаюся та впиваюсь вустами в губи хлопця. – Тепер я жінка,  забувся?

- Хіба таке можна забути? – відказує на видиху та поглиблює наш поцілунок.

  Знов час для нас двох зупиняється, а все навкруги знову відходить на задній план. Є тільки я, він та наша пристрасть, народжена коханням.