а

  За час розлуки з Іллею я встигаю декілька разів перечитати подаровану ним «Лісову пісню». Якось сумно там все закінчується. Нещасне кохання двох створінь з різних світів. Що як за допомогою цього твору Ілля зробив натяк на те, що стосунки між нами неможливі? Засмучуюся. Дурненька, мала романтична  мавка! Звичайно ж, стосунки між тобою та людиною неможливі! Для цього і натяки не потрібні. Все очевидно і від самого початку було зрозуміло. А ти нафантазувала собі чогось за межею реальності!

  Міцно стискаю книгу в руках. Що ж, так тому й бути! Не варто тішити себе ілюзіями. Все, що я можу зараз зробити – це зберегти в серці образ блакитноокого, світловолосого красунчика, що створює неймовірну музику та не менш неймовірно цілується. Торкаюсь пальцями губ. Як же мені не страждати, коли вуста жадають нових поцілунків, а тіло ніжних дотиків рук Іллі?

- Міє! Сонце моє! Ти вийдеш гуляти?! – голос Лілі перериває мої сумні роздуми.

  Тяжко зітхаю, ховаю книгу під ліжко і йду назустріч подрузі та новому дню, сподіваючись знайти в ньому сенс та наснагу жити, як раніше, до зустрічі із музикантом.

  Ми проводимо час, як зазвичай, неподалік від річки. Сьогодні сестри Лілі покликали до себе в гості синів водяника, що мешкають в озері в іншій частині лісу. Хлопці вельми симпатичні, статечні, синьоокі та веселі. Але мені ніхто із них не до вподоби. Усі думки лиш про одного юнака, який, здається, встиг украсти моє серце.

  Зате Лілі припав до смаку один з водяників, - наймолодший серед гостей. Він так, як і ми, тримається трохи осторонь від загальної метушні та ігор, що відбуваються в воді.

- Йди, познайомся з ним, - кажу я подрузі, помічаючи її палкі погляди в бік юнака.

  Лілі здригається та переводить очі на мене. Бачу в них внутрішню боротьбу.

- І залишити тебе саму? Не піду, хай сам підходить, якщо хоче.

- Облиш. Я не мала дитина, щоб ти зі мною няньчилась. Іди, - підштовхую. – Он, він на тебе дивиться.

  Русалка шаріється та широко всміхається мені.

- Ти не образишся?

- Смішна! Могла б і не питати.

- То гаразд, тоді я пішла. Побажай удачі, - в голосі Лілі чутно хвилювання. Мене це радує. Не пам’ятаю, щоб хтось з хлопців викликав в неї подібні емоції.

- Будь певна, тобі удача не потрібна, - сміюся, помічаючи, як юнак з того берега пропалює очима в моїй подрузі діру. – Біжи. А я поки навідаюся до Пухнастика.

  Пухнастик – це те зайченя, якому я лікувала лапку. Вона загоїлася швидко, і малеча повернувся до своєї родини. Але я час від часу продовжую навідуватись до свого малого друга.

  Розходимося з подругою в різні боки. Я прямую в напрямку галявинки, де мешкає Пухнастик із сім’єю, Лілі ж йде на інший берег річки. Це навіть на краще, що в подруги з’явився якийсь інтерес окрім мене. Бо останнім часом я не краща компанія, - завжди задумлива та трошечки сумна. Тож мені, дійсно, краще побути на самоті та не псувати настрій ліпшій подрузі.

  Йду, розмірковуючи над цим, як раптом мої вуха уловлюють ледве чутну мелодію. Зупиняюсь. Може, почулось? Але ні, мелодія повторюється знов, і моє серце починає скаженіти, шалено стукаючи в грудях. Воно так гучно б’ється об грудну клітину, що я ледве розрізняю звуки музики та напрямок, звідки вона лунає.

  Забувши про усе на світі, зриваюсь з місця та лечу. Лечу з такою швидкістю, що, мабуть, здатна обігнати сам вітер.

  На галявину, де на мене очікує Ілля, влітаю так швидко, що ледве встигаю зупинитись, щоб не врізатися в хлопця. Завмираю в одному кроці від нього, відмічаючи, що за час нашої розлуки, він дещо змінився – зачіска інша, трохи коротша, і одяг більш легкий, не такий теплий, як раніше. Юнак одягнений в джинси та футболку, що підкреслює його струнку статуру. Хай вас не дивує моя обізнаність. Завдяки людським книжкам я дещо знаю про людей та речі їхнього побуту.

  Краса Іллі тішить мої очі, а серце виспівує від щастя мати можливість знову його бачити. Музикант випускає з рук флейту та розтягується в широкій посмішці.

- Я думала, ти більше не прийдеш, - кажу йому на видиху.

- А я боявся, що ти на мене не чекаєш, - відповідає він.

  Кидаюся хлопцеві на шию та цілую його в губи. Як же я скучила! Немає сил стримуватись та приборкувати почуття, що так і рвуться назовні. Ілля з запалом відповідає на поцілунок, обвиваючи мене руками.

- Я так скучив, - шепоче він між поцілунками. – Як же мріяв знову тебе поцілувати.

- Я також про це мріяла, - знов накриваю його губи своїми.

  І ми цілуємося пристрасно та довго, не рахуючи часу, немов би він для нас двох зупинився.

  Націлувавшись вдосталь, ми сідаємо на землю. Я кладу голову коханому на груди. Так, я закохалася без тями! Зачаровано спостерігаю за моїм любим та ловлю кожне слово, що вилітає з його прекрасних вуст.  

- В мене була робота. Працював майже без вихідних. Не було часу вирватись до тебе… Пробач…, - промовляє Ілля, ніжно погладжуючи моє волосся.

- А що в тебе за робота? Ким працюєш? – цікавлюся.