Ж

- Ти де була? - питає мене Лілі, перестріваючи на підході до дому. – Я тебе всюди шукала.

  Я загадково їй всміхаюсь та озираюся довкола, щоб ніхто не почув розмови.

- Я допомагала одному молодому музикантові, що заблукав, - шепочу.

- ЩО?! Людині?! – у подружки очі лізуть на лоба.

- Циць! – кажу їй. – Ще хтось почує.

- Тоді ходім скоріш до тебе! Мавко, ти маєш все мені розповісти! Він симпатичний? – в очах русалки з’являються веселі вогники.

- Вельми, - відповідаю, ніяковіючи.

  В своїх покоях я розповідаю подрузі усе про неочікувану зустріч з Іллею, про його чарівну музику й про те, що наостанок я зізналась йому, хто я і втекла. 

- Гадаєш, він повернеться? – питає вражена моєю розповіддю Лілі.

  Знизую плечима.

- Він проспорив мені книжку, - посміхаюсь. – Але дідусь казав, що людям вірити не варто. Тож надто сильно я не сподіватимусь. Хоча і мрію знов зустрітись.

- Ну, даєш! – сплескує в долоні подруга.

- Лілі, прошу тебе, тільки нікому не розказуй! Нехай це буде наша таємниця.

- Звичайно, люба! Тільки є одна умова, - витримує паузу й робиться серйозна.

  Напружуюся.

- Ти казала, він брав тебе за руку. Розкажи, яким він був той  дотик? Як-то воно – торкатися людини?! – русалка хапає мене за обидві руки, з натхненням дивлячись у вічі.

  Мою напругу вмить, немов рукою знімає. Сміюсь та присуваюсь до русалки ближче. Закриваю очі, відновлюючи в пам’яті приємні відчуття та намагаючись якомога детальніше описати свій новий, вельми приємний досвід.

  Ніч я не сплю. У сотий раз прокручуючи в голові прожитий день. Та навіть і без цього, виспалась за зиму так, що тепер не скоро схочеться. Дістаю з-під ліжка книжку про любов, кличу до себе світлячків, щоб підсвітили, і до ранку поринаю в вир почуттів героїв.

  Ні світ ні зоря я вже на ногах. Клопочусь в себе вдома, прибираю, переставляю меблі, витираю пил. І весь час прибирання, звичайно ж, голосно співаю. Співаю про весну, про любов, про щастя, пригадуючи роман, який читала вночі, та уявляючи себе його героїнею, в яку закохується знатний джентльмен. Їм не судилось бути разом, проте пара, наперекір долі, знаходить спосіб поєднатися у шлюбі та здобути щастя. Цей роман історичний, як його називають люди. Але, я впевнена, в сучасному житті також трапляються подібні історії кохання.

- Ластівко моя співоча! – в мою оселю зазирає Лілі. – Я йду до річки. Ти зі мною?

- Іду! Біжу! – відповідаю весело й спішу на вихід.

  Ми веселимося з русалками, граємось та бешкетуємо. Але весь  час моїх думок не полишає образ хлопця, з яким я познайомилася вчора, а також музика його чарівної флейти. Здається, вона фоном грає десь в самому серці.

  Я саме гріюся на сонці, коли мелодія стає виразнішою й голоснішою. Оце так! Я не одразу розумію, що музика грає не в моїй уяві, а насправді. Підхоплююсь та прислухаюсь. Справді грає! Невже прийшов?! Невже він мене кличе?! Моє лице вкривається рум’янцем, і я починаю сполохано метатися на місці, вишукуючи гребінець, щоб причесатись.

- Що за метушня? – виходячи з води, до мене прямує Лілі.

- Він тут! Він тут! – щасливо посміхаючись, кажу їй.

- Твій музикант? Людина? – подруга радіє.

- Так! Чуєш музику? – підбираю з землі своє плаття на швидко одягаюсь.

- Ні, не чую.

- Як це? Он звідти вона лине, - вказую напрямок.

  Русалка прислухається, а потім знизує плечима.

- То, мабуть, в тебе музикальний слух.

- Мабуть. І так, напевне, навіть краще, що чую тільки я, - метушуся. – Лілі, я піду до нього.

- Міє, - подруга благально дивиться на мене. – А можна я швиденько на нього гляну одним очком? Сховаюсь у кущах, він не побачить.

  Мовчу. Замислююсь. Лілі не зводить з мене вичікувального погляду.

- Ну, гаразд, - здаюся. – Тільки тихенько і швиденько.

- Ура! Ура! – радіє подруга.

- Та схаменись! Не привертай до нас зайвої уваги, - кидаю швидкий погляд на сестер Лілі, котрі плескаються в воді. Вони й не думають дивитись у наш бік.

  І ми тікаємо в гущавину, зникаючи із поля зору русалок.

  Мого нового знайомого шукати довго не доводиться. Між його музикою та моїм серцем, мов натягли невидиму людському оку нитку. Вона веде мене краще, аніж будь-яка мапа.

  Сьогодні хлопець зайшов не так глибоко в ліс, як минулого разу. Мабуть, тому і музику чути гірше.

  Я застаю Іллю на невеличкій галявинці та прохаю подругу сховатись. Сама ж поправляю свої зелені кучері й виходжу під світло яскравого сонячного проміння, що пробивається крізь крону дерева.

- Привіт, - тихо промовляю, стоячи за спиною у музиканта.