Я

  Очі незнайомця округлюються і він аж відкриває рота, не в силі мовити ні слова. Ніби закляк. Втім гілку з рук не випускає.

- Відпусти, - кажу йому. – Дереву боляче, коли його ріжуть.

  Юнак кілька разів кліпає очима, повертаючись до тями, переводить погляд на гілку затиснуту в руці, відводить від неї ножа та відпускає.

- Ти хто така? – запитує незнайомець, вивчаючи мене поглядом. – І з чого ти взяла, що дереву боляче? Воно ж не живе, - нервово всміхається.

- Воно таке саме живе, як і ти! – обурююся.

- Та не нервуй. Мені потрібна була всього одна гілячка.

- Навіщо?

- Хотів інструмент змайструвати. Сопілку, - знизує плечима.

- Хіба ж сопілку роблять з гілок? – дивуюся.

- А з чого ж її роблять?

- Може, з очерету? Хіба сопілка не має бути всередині пуста?

- Ти права. Я якось не подумав, - чухає потилицю. – Треба було подивитись в інтернеті.

- Де? – перепитую.

- В інтернеті. Але тут зв’язок погано ловить.

- Що за зв’язок? З ким?

  Незнайомець сміється.

- Ти що, не в курсі, що таке інтернет?!

- А ти не в курсі, що сопілку не майструють з гілки? Якби я вчасно не поспіла, ти б даремно нашкодив дереву! – схрещую руки на грудях.

- Не розумію, чого це так тебе хвилює, - всміхається.

- Мене хвилюють чужинці, які шкодять лісу!

- Окей, отже розібралися. Я тут чужинець. Тоді ти хто? Ти так і не відповіла.

- Я тут живу, - гордо здіймаю підборіддя.

- Що, прямо в лісі? – сміється. Певне, думає, що я жартую.

- Так, прямо тут.

- Глузуєш? – блондин знов озирає мене з голови до ніг. Його погляд спиняється спершу на моїх оголених плечах, а тоді на  босих ногах.

- Ти часом не змерзла? Може, дати куртку? – знімає з себе верхній одяг. Простягає мені.

- Дякую, але мені не холодно, - відступаю на крок.

- Якась ти дивна, - хлопець перестає всміхатись і уважно заглядає мені в очі. – Ти часом не згубилася?

- Я не згубилася. А ти? У цю частину лісу рідко забрідають люди.

- Хіба? Ти ж забрела.

- Я тут живу.

- На божевільну ніби-то не схожа…, - мимрить собі під ніс, та я все чую.

- Сам ти божевільний, якщо пішов один у таку чащу.

  Незнайомець насуплюється та серйознішає.

- Ти за мене не хвилюйся. В мене є навігатор, - дістає з кишені якийсь прямокутний гладкий предмет, тицяє по ньому пальцем, і той загорається. Вперше бачу таку дивину, тож не можу стримати цікавості.

- Що це таке? – підходжу ближче.

- Смієшся? Це смартфон. Зара відкрию в ньому карту і вона покаже шлях додому, - щось натискає на «смартфоні», а тоді тяжко зітхає. – Блін, зв’язку ж немає! – нервово озирається довкола.

- Що за зв’язок? Чого він тобі так потрібен? У мене чималі зв’язки у лісі. Можу допомогти.

- До чого ж ти чудна, - всміхається юнак. – Як тебе звати?

- Мія. А тебе?

- Я – Ілля. Радий знайомству, Міє, але час звідси вибиратись. Ти права, я далекувато забрався. Часом зі мною таке буває. Як починаю грати, втрачаю зв’язок із реальністю, - куйовдить рукою своє біляве волосся. Знов озирається довкола.

- Ти дуже гарно граєш, - кажу йому. – Як називається твій інструмент?

- Флейта, - він демонструє її мені. – Я професійний музикант.

- Я так і подумала. Ти дуже вправно граєш. Музика чарівна! Вона мене сюди і заманила.

- Оу, приємно чути, - напружено відповідає і знову озирається. – Звідки ж я прийшов? Здається, звідти…, - дивиться на мене. – Ходімо, Міє, я виведу тебе у місто. Тебе, мабуть, шукають.

- Хто? – сміюся.

- Звідки я знаю хто. Батьки, напевно. Розгулюєш тут боса, напівгола. Бідолашна…, - він зиркає на мене зі співчуттям.

  Мабуть, вважає за душевнохвору. Голосно сміюся, але не намагаюся переконати хлопця в протилежному.

- Геть не смішно, - бере мене за руку і дивується, опускаючи на неї погляд. – Така тепла! Тобі, насправді, геть не холодно?

  Я посміхаюсь. Мені приємний його дотик. Ніколи не торкалася людини, тим паче хлопця, тим паче музиканта. Хочеться залишити це відчуття у пам’яті, а потім розказати Лілі.

  Ілля веде мене за собою.

- Ми з батьками вибралися в ліс на відпочинок. Десь там має бути галявина, - каже він, вказуючи перед собою.

- Ти певен, що у тому напрямку? – питаю.

- Ні, чесно кажучи.

- Тоді чекай, - всміхаюся та нехотя вивільняю руку з пальців хлопця.

  Опускаюсь на коліна, прикладаю вухо до землі.