і

 - Як спалося, красуне? – запитує мене Лілі щойно зустрічаємося біля струмка.

- Чудово, красуне! – відказую я. – А тобі як?

- Мені наснився зеленоокий красунчик з чорнявим волоссям! – всміхається подруга, тягнучи мене за собою. – Ходімо скоріш! Сестри вже, певне, на річці.

  І ми, сміючись та переказуючи одна одній свої зимові сни, біжимо до води.

  На річці вирує весела весняна метушня. Дзюркотіння води переплітається зі співом пташок, поєднуючись в пісню-привітання. Все живе прославляє прихід весни.

  Русалки вже всі у воді. Вони помічають нас й кличуть приєднуватись до веселощів, що ми з Лілі, не довго думаючи, й робимо.    

  Напевне, ви зараз думаєте про те, що в холодній весняній воді не так вже й приємно купатися. Але ми, лісові мешканці, дещо відрізняємося від людей. Кожен з нас є частиною природи. Наші тіла, так само, як і пори року змінюють свою температуру, підлаштовуючись під навколишнє середовище та гармонійно з ним поєднуючись. Саме тому взимку ми засинаємо.

  Я гарненько вимиваюся, намилюючись з ніг до голови лавандовим милом. Люди назвали б його натуральним, але мені нема сенсу це робити, адже тут, у нас в лісі, натуральне усе. Все, чим ми користуємось в побуті, наш одяг, предмети гігієни – цілком натуральні продукти, що не шкодять навколишньому середовищу. Та й хіба може бути інакше?

  Русалоньки за зиму скучили за водою більше, ніж я, тож вони довго сидітимуть в річці. А от я, вдосталь насолодившись купанням, виходжу на берег, щоб розчесати та висушити волосся. Сідаю під вербою й беруся за діло, супроводжуючи кожен рух гребінцем піснею. Наспівую собі під ніс легку мелодію, що першою спала на думку. Настрій в мене чудовий і життя в мене прекрасне!

- Весна, весна, весняночко, прийди, прийди, паняночко!

  Зігрій теплом сердесенько, щоб стало веселесенько!

  Люблю складати пісні на свій лад, вкладаючи в слова свій настрій та любов до того, про що співаю. От і зараз, весна, немов би почувши мою пісеньку, роздмухала в небі хмарки, відкривши віконце для сонця, проміння якого почало пробиватись крізь гілки верби. Підставляю йому обличчя, посміхаюся та виспівую:

- Привіт, любе сонечко, зігрій свою донечку…, - хочу продовжити, але чую, як до моєї пісні приєднується дивна музика, що лунає десь вдалині. Прислухаюся. Чарівна мелодія лунає з гущавини лісу. Озираюсь довкола. Русалки продовжують веселитися на воді. Здається, ніхто окрім мене не чує мелодію. А вона, тим часом,  продовжує литися. Підхоплююсь з місця, і мов причарована лину на звуки музики. Я впізнала її! Це ж музика з мого сну!

  Роблю кілька обережних кроків назустріч мелодії, побоюючись, що можу її злякати, якщо ступатиму надто голосно. Прислухаюся. Звук йде з гущавини в протилежному боці від нашої лісової обителі. Знову ступаю тихенько, а тоді пришвидшую крок, і, поки музика не затихла, переходжу на біг, легко перестрибуючи через гілки та невеличкі кущі під ногами, в надії, що встигну вчасно дістатися місця, звідки лунають чарівні звуки.

  Я знаходжусь в такому піднесеному та збудженому настрої, що не встигаю помітити, як долаю чималу відстань, опиняючись так далеко від річки, що веселий сміх й голоси моїх подруг стають зовсім нечутними. Зате неймовірна музика вже зовсім близько. Спиняюсь та озираюся, – поки бігла, у мене з’явилась компанія з лісових пташок, білок та зайчиків.

- Цццц, - прикладаю палець до губ, прохаючи малят не видавати моєї присутності.

  Ті слухняно затихають й розсіюються навкруги, зображаючи невимушеність. Сміюсь з них. Знаю, що малі пустуни за мною скучили, і я обов’язково приділю їм увагу, але після того, як вгамую свою цікавість.

  Ховаючись за стовбуром старого дуба, затамовую подих та обережненько визираю. Попереду, в десяти кроках від мене, на невеличкій галявинці, обпершись спиною об дерево, стоїть юнак з якимось дивакуватим, схожим на дудку, інструментом в руках. Всю мою увагу приковує до себе цей невідомий мені інструмент, котрий видає неймовірно чарівну музику. Я причарована її красою, і навіть не одразу звертаю увагу на зовнішність хлопця. Аж коли він відводить дудку від губ, припиняючи грати, та встромляє руку в кишеню, щоб щось звідти дістати, я звертаю увагу на те, що юнак гарний собою. Світло-русяве волосся м’яко спадає на лоба, пухкі губи розтягнуті в легкій усмішці, струнке тіло та красиві довгі пальці, що стискають музичний інструмент. Я в своєму житті бачила не так багато людей, але впевнена, що такі гарні пальці рук можуть належати лиш музиканту. Бо у тих, хто займається переважно фізичною працею, руки зазвичай більш грубі, натруджені, а, часом, навіть брудні. Таких же красивих рук, як у цього юнака я ще зроду не бачила.

  І раптом ці красиві руки дістають з кишені ножа. Музикант здіймає догори очі, хапає одну з гілок над головою та прикладає лезо, щоб її зрізати.

  Не встигаю помітити, як опиняюся поруч із незнайомцем та хапаю  за руку, що тримає ножа.

- Не чіпай! – суворо кажу йому, зустрічаючись поглядом з парою вельми здивованих, блакитних очей.