Глава 9

Юстина не опиралася поцілунку — навпаки, її губи з тремтінням відповіли, ніби в тому дотику вона знайшла єдину можливу тишу. Усе, що вирувало всередині — біль, вина, сумніви, злість на себе й на світ — на мить замовкло. Назар обіймав її, як людина, що тримається за щось єдине живе серед пустелі. Її тіло напружене й розслаблене водночас, наче вона вагалася — між бажанням втекти і потребою залишитися.
Він торкався її обличчя пальцями, повільно, мов досліджував її заново, наче не вірив, що вона справжня, що ця мить — їхня. В її очах блищали сльози, але вона не відверталася — лише прошепотіла:
— Я не можу бути тим, що руйнує.

— Ти нічого не зруйнувала, — сказав він тихо, але з силою, ніби переконував не тільки її, а й себе.

Її пальці ковзнули йому по плечах, впевнено, мов у цьому дотику було все — прощення, злість, ніжність, пристрасть. Його подих збився, але він не поспішав. У цій миті було щось святе і щось заборонене. Він розв’язував вузли на її сорочці повільно, наче боявся, що вона зникне з кожним подихом. Її тіло — тепле, живе, відкрите — тремтіло, але не від холоду. Вона дивилася йому в очі, не відводячи погляду, дозволяючи йому бачити все: і тривогу, і довіру, і бажання. Вони злилися не просто в тілі, а в утомленій, спраглій душі.

Його доторки були спершу ніжні, мовби просив дозволу, а потім — тверді, пристрасні, як у чоловіка, що довго стримував себе. Вона відповідала так само — рвучко, жадібно, впевнено, впиваючись у його шкіру, ніби тільки так могла втриматися на землі.

Вони були ніби протилежності, що зійшлися в огненному танці: він — твердий, владний, але ніжний; вона — вогняна, розквітла, палка. У кожному русі — пошук опори, у кожному подиху — невимовна туга, що нарешті знайшла вивільнення.

Ранок був туманним і тихим, мов усе село завмерло в чеканні нового дня. У кухні пахло свіжим хлібом і настоями з трав — Юстина, закотивши рукави, розпалювала піч, мірно помішувала кашу і розкладала сніданок на стіл. Її рухи були спокійні, зосереджені, але в очах ще жевріла тінь нічного — щось між соромом і теплом, яке відлунювало в тілі.

Назар стояв у сінях, поправляючи пояс, одягнений вже в дорожній стрій. Він мовчки дивився на неї кілька секунд, наче вивчав — не лише як жінку, а як когось значно важливішого. Її профіль у вранішньому світлі здавався йому далеким і знайомим водночас.

— Я піду, — тихо сказав він, заходячи до кухні.

Юстина обернулася, кивнула, не сказавши нічого. Вони обмінялися поглядом, у якому була і ніжність, і якась тиха настороженість. Назар підійшов ближче, торкнувся її плеча — впевнено, як чоловік, що прийняв рішення. Нахилився і поважно поцілував її у лоба.

— Не забувай снідати, — буркнув майже буденно, але в голосі його вчувалося щось м’якше, ніж зазвичай.

— Доброї дороги, — відповіла вона тихо, опустивши очі.

Він мовчки вийшов, і за мить за сіньми зачулися кроки, а тоді й тупіт коня. Юстина ще мить стояла на місці, втупившись у розпарене вікно, а тоді мовчки зітхнула і повернулась до казанка. День починався, але щось у ній залишалось у тій ночі.

****
 

У невеликій, затишній хатині куми Віри пахло сушеними яблуками, м’ятою і чебрецем. Стіл уже був накритий — пиріжки з капустою, узвар, і декілька баночок варення вишикувались, як на свято. Кума, повна жінка з добрим обличчям і дзвінким голосом, тепло зустріла гостей.

— Оленко, Юстинко, та проходьте ж! Ну як ви? Давно не бачились, — сяяла вона, витираючи руки об фартух.

— Та нічого, — усміхнулася мати. — Прийшли до тебе, бо ти просила, а ще й пиріжків скучили.

— А Ганна де? — кума озирнулася до дверей, ніби чекала її от-от побачити.

Олена злегка знітилася й відповіла з легкою натяжкою:

— Приболіла трохи. Голова болить і щось не своя останнім часом. То й лишилась дома.

Кума стурбовано хмикнула, але одразу перейшла до іншої теми.

— А ти, Юстинко, як справляєшся? То ж і господарство, і Назар той, і всяке інше… не просто ж.

— Справляюсь. Все добре, — тихо, спокійно відповіла Юстина, склавши руки на колінах. Її погляд був уважний, але відсторонений.

Кума, не вловивши напруги, кивнула і, прихилившись до столу, заговорила вже іншим тоном, трохи таємничим:

— Ой, а чули ви? Донька Марисі з Підлісного… Та, що з косою як руно. Кохала хлопця одного, а він оженився з іншою. То вона, сердешна, не витримала — у став пішла.

Мати зітхнула, а Юстина наче скам’яніла. Слова куми прорізали їй душу, як ніж.

«Ганна…» — озвалося всередині.

Її думки забігали — останній погляд сестри, розпач, злість, зламаний голос. Юстині стало млосно, ніби щось важке впало на груди. Вона змусила себе сидіти рівно, спокійно, але всередині вже все клекотіло.

Вона ледь нахилилася до матері і тихо, ледь чутно прошепотіла:

— Залишайтесь тут… Я — скоро, — промовила до матері й куми. Голос був чіткий, рівний, але в ньому чулося щось напружене, ніби пружина от-от лусне.

— Юстинко, куди ж ти? — здивувалась кума, але Юстина вже виходила за поріг.

Вітер хльостав обличчя, коли вона бігла знайомою стежкою до батьківського дому. Серце калатало, думки плутались. Всі розмови, всі образи, всі натяки — усе зібралося в один великий страх: «Вона щось зробить…»

Двері батьківської хати відчинилися з тріском — порожньо.

— Ганно?! — поклик. — Ганно, ти тут?

Тиша. Лише старий годинник цокав на стіні.

Юстина вийшла на ґанок, озирнулась на сад, на двір, на стару стодолу. Ніде ані тіні.

Тоді вона зупинилась посеред двору. Вдихнула глибоко. Закрила очі. Її долоні розвернулись догори, пальці тремтіли. Сила — як гарячий вітер — пробіглась тілом. У грудях стискало. Вона прошепотіла:

— Покажи… де вона…

Шелест.

Тріскіт сухого гілля.

Судомна хвиля тепла пройшла спиною — і перед очима з’явилось видіння: вузька стежка між вербами, стара криниця, пологий берег річки — і там, біля води, на колінах сиділа Ганна. Обличчя її було приховане, але тіло тремтіло.