Глава 8

Минули два місяці — непомітно, мов осіннє листя, що падає повільно, майже без звуку. Дім, у якому Юстина спершу почувалась чужою, став її місцем сили. Вона сама клала нові полотна на лави, сушила трави під стріхою, а в коморі пахло м’ятою, звіробоєм і сушеними яблуками.

Щоранку вона виходила в сад босоніж, слухала, як співають птахи, як світло ллється між гілок, як у її крові тихо гуде сила. Іноді вранці приходили жінки — сором’язливо, хрестячись, опускали очі:

— Пані Юстинo, дитина з гарячкою…

— Пані Юстинo, сусідка не може народити, вже третя ніч…

Вона не питала зайвого. Брала торбину, рушала. Допомагала.

Але не всі вдячно хрестились услід. Деякі шепотіли за спиною, ховали погляди, хапались за натільні хрестики, коли вона проходила повз. У селі її боялись і шанували водночас, як щось, чого не розуміють, але знають: це сильне.

Орест з’являвся часто. То з дарами — принесе сушену вишню, що мати передала, то просто прийде й сяде мовчки на порозі, курить, слухає її. В них не було зізнань, не було великої пристрасті, хоч у повітрі між ними часто гуло від напруги. Погляди затримувались, пальці інколи торкались у дверях, у саду, біля воріт.

Та межа не була перейдена.  Вони обоє розуміли: є щось, що тримає — совість, тінь Назара, а може, й сам страх, що, коли це станеться, між ними зникне те невидиме, що тягне.

А вечорами Юстина сиділа за столом при свічці й розгортала бабусині книги. Читала, вивчала, ніби намагалась розібрати не просто літери, а свою власну природу.

І в кожному записі, в кожному символі — ніби чути було відлуння старого голосу: «Сила — це вибір. І кожна з нас робила його сама…»

І все ж, коли наставав вечір, і вітер гойдав віконні шибки, коли свічка тріпотіла тонким вогником над бабусиними записами — думки Юстини повертались до нього. До Назара. Вона не любила його. Але він був частиною її життя тепер. Її чоловік. Вона бачила його погляди, його мовчазне терпіння, його душевну роздвоєність. І зараз, коли він десь там — серед полів, таборів, між шабель і вогнищ, вона ловила себе на думці: «Чи живий ти, Назаре? Чи дихаєш, чи спиш під відкритим небом? Чи думаєш про мене, про цей дім, про ту, що поруч… а не з тобою?..»

Вона не молилась — не вміла. Але іноді, торкаючись бурштинового браслета на зап’ясті — того, що подарував їй Орест, — ловила дивне тремтіння в грудях. Мов хтось іззовні торкався її душі. Мов щось ішло назустріч бурі, і ця буря була не зовні, а всередині неї.

Минув ще один місяць. Літо вже схилялося до осені — повітря втратило липку задуху, натомість вечори стали прохолоднішими, а тіні — довшими. Юстина поверталася від річки з повним кошиком трав, одяг злегка вологий, волосся трохи розтріпане вітром. Вона йшла стежкою, знайомою до кожного камінця, думками ще була біля води — де стояла, вдихаючи плин часу.

Коли підійшла до хати, завмерла. На порозі, як із самого повітря, стояв Назар. У простому одязі, засмаглий, із легким пилом на чоботах і тінню довгої дороги в очах. Стояв мовчки, спокійно. І дивився на неї.

Юстина не сказала нічого. Вона підійшла ближче, зупинилась на мить перед ним, а тоді просто обійняла. Рішуче, без зайвих слів. Обійняла, як торкаються чогось важливого, що не вмієш назвати.

— З поверненням, — прошепотіла вона.

І в тому шепоті — була не ніжність. А визнання. Того, що він живий. Що він знову тут. І що між ними — вже не пустота. Не цілком.

 

У хаті було тихо, тільки легке потріскування вогню в печі нагадувало про життя. Надворі сутеніло, дощ ще не починався, але небо вже зібралося темними хмарами. Юстина мовчки накривала на стіл — рухалася точно, зосереджено, немов цієї миті існувало тільки хліб, миска з юшкою, теплий мед і чиста глиняна тарілка. Назар сидів біля вікна, притихлий, ніби не хотів порушити хід її рухів.

Він дивився на неї довго, наче знову знайомився. Її постава, її пальці, які вкладали хліб на рушник — усе було чітким і впевненим, і водночас… іншим. Глибшим.
— Знаєш, — озвався він нарешті. — Мені снився сон… 

Юстина не повернулася, але на мить завмерла, як завжди, коли щось важливе. Вона тихо опустила кухоль із узваром перед ним, сіла навпроти, дивлячись йому в очі.

— Я тоді думав, що то просто марення— Назар злегка усміхнувся, але очі залишились серйозними. — Але зараз розумію, що якби не той сон, мене б не було тут.

— Що саме ти бачив? — спокійно спитала вона.

— Ти… ти стояла посеред поля. Все навколо — в тумані. Ти покликала мене на ім’я і попередила. Я прокинувся тоді вночі, запам’ятав твої слова, хоч не хотів вірити. А вже вранці те попередження врятувало мене. 
Юстина мовчала. В її очах не було подиву. Лише розуміння.

— Мені здається, Юстино… — почав, але не договорив.

Вона лиш дивилась мовчки. Як завжди — трохи холодно. Але вже не відсторонено. Ніби залишала його думкам простір. Ніби давала час.

— Назаре, — мовила вона рівно, дивлячись у сутінки. — Тобі треба піти до Ганни.

Він підвів голову, мов не одразу зрозумів.

— Вона дуже сумує. Чекала тебе весь цей час. Я бачила її. І чула. Це не слабкість — знати, кого кохаєш.

Назар підвівся повільно, підійшов ближче. Подивився на Юстину. Вона стояла спокійно, як завжди — розважлива, стримана. Але щось у її голосі було м’яке. Тепле, як недопите сонце над полем.

— А ти? — спитав тихо.

Вона повернулась до нього обличчям. Очі — темні, глибокі, з відлунням того, чого нікому не відкрити до кінця.

— Я твоя дружина. Але не твоя любов. І ти не мій.

Він нічого не відповів. Лише опустив голову. Мить постояв і, не торкаючись її більше, вийшов із хати, мовчки зачинивши за собою двері. Юстина залишилася в тиші, де навіть вітер здавався зупиненим. Вона ще довго стояла біля вікна, дивлячись, як він іде стежкою в напрямку, де давно чекала інша.

Сутінки вже сідали на село, коли Назар підійшов до хати Олени. У дворі було тихо, лиш вітер гойдав квітник під вікном. Ганна вийшла йому назустріч — без хустки, з розпущеним волоссям, у світлій сорочці, ніби все ще та дівчина, яку він пам’ятав до весілля. Побачивши його, вона спершу завмерла, а потім, не стримуючи себе, кинулась обіймати. Назар притримав її — обережно, але щиро.