Глава 7

Церква напівпорожня. Свічки над іконами мерехтять тьмяно, запалені ще з вечора. Повітря пахне воском, вогкістю й старими дощаними підлогами. 
Орест стоїть осторонь, ближче до бічного вівтаря. Високий, похмурий, мовчазний. Дивиться на лик святого, але не молиться — просто стоїть, з руками в кишенях, ніби тримає щось усередині.

Зі сповідальні виходить отець Микита. Йде повільно, хекаючи після молитви, та помічає Ореста.

— Знов ти, козаче, — лагідно мовить. — Чом не спиш, коли інші ще сплять?

— Тишу люблю, — тихо відповідає Орест.

— Тиша — добра справа. Але нею люди найчастіше з себе правду витягають. Може, й ти прийшов щось витягти?

Орест зводить на нього погляд, довго мовчить.

— А як бути… коли щось заборонене здається чистішим за дозволене? — нарешті каже, з ледь чутною напругою.

— Заборонене завжди блищить, синку. Так світ створено. Але не все, що блищить — золото. І не все, що дозволене — безгрішне. Що саме маєш на думці?

— Буває… людина приходить у твоє життя зненацька. Ти її наче й знав усе життя, але ніби й не знав зовсім.

— А вона твоя?

— Ні.

— Чиясь? 
— Так.

Отець Микита трохи нахиляє голову. Не питає більше. Лише каже:

— Справжнє — не кричить. І любов — це не коли тягне. Це коли відпускаєш, а вона сама повертається.

Орест стиснув щелепу. Погляд похмурий, скований.

— А якщо вона ніколи не мала вибору?

— Тоді тим більше не маємо права брати, що не наше. Бо злом породжується гріх.

****
 

Старий будинок Семена вкутано сутінками. Вікна тьмяні, в саду шарудить вітер. Юстина сидить на ганку поруч із батьком. Він курить люльку, мовчить, втомлено дивиться на дорогу, що веде в нікуди.

— Ти змінилась, — каже він раптом. — Стала ще більше схожа на… її.

— На бабусю? — з посмішкою, без емоцій, відповідає Юстина.

— Ні. На себе, — зітхає Семен. — Але мудрість, доню, часом обпікає.

Юстина мовчить. І раптом її обличчя змінюється. Очі ніби перестають бачити реальність. Вона різко зводить голову до темного саду.

— Що таке? — питає батько.

Вона не чує. Наче щось шепоче поруч.

— Назар… — шепіт, ледь чутний, лине з повітря, ніби його принесло з дерев.

Її серце калатає. Долоня стискає край лави.

Гримить грім. Мокра земля змішалась із кров’ю й потом. Назар стоїть серед лісосмуги разом із кількома побратимами. Їхній загін відділився й потрапив у засідку. Навколо тріщить темрява, чути свист стріл.

— До дуба! За дуб! — кричить сотник.

Назар кидається за велике дерево, обличчя зосереджене, але внутрішньо він неспокійний. І тут — знову блискавка. Він ніби бачить обличчя Юстини серед спалаху. Її очі. Її губи, що щось говорять беззвучно.

— Не йди ліворуч. Стережись клинка, що мовчить.

Він замирає. І вже в наступну мить, коли товариш поруч кидається вбік, — його вражає стріла зліва. Назар розуміє: вона врятувала його. Його очі розширені. Серце гупає. Він робить жест — відступити назад, обійти. Їхній загін хапається за новий шлях, і саме це рятує більшість із них.

Дощ давно вщух. Дерева стояли, мов темні сторожі, над притихлою галявиною. Назар сидів біля згаслого багаття, загорнутий у мокру кирею. Побратими дрімали, хто лежачи, хто сидячи, всі — втомлені, мов камінь. Тільки він один — не міг замкнути очей.

Рука ковзнула до грудей, де під сорочкою висів маленький хрестик — подарунок матері. Але зараз думки були не про неї. Обличчя Юстини, те, що явилося серед блискавки, не відпускало.

— Не йди ліворуч. Стережись клинка, що мовчить.

Він повторював ці слова знову і знову. І щоразу мурахи повзли по спині. Бо стріла, що мала б пробити йому бік, пролетіла саме з того боку, куди він не пішов. Хтось інший загинув. Але не він.

— Що це було?.. — прошепотів Назар до себе. — Примара? Блаженство?.. Чи її сила?..

Він глянув угору, у темне небо. Там не було зірок. Лише чорна безмежність — така ж, як очі Юстини в ту ніч, коли вона поверталася з лісу, вся мокра, тримаючи в руках щось таємне. Він тоді злився. Але тепер — щось ламалося в ньому.

Назар зітхнув. Обережно дістав ніж, почистив лезо, а потім повільно сховав його назад. Десь у глибині серця озвався страх.

 

****
 

Тиша ранку була прозора, немов холодна вода. Юстина повільно йшла через батьківський сад — доріжкою, встеленою зів’ялим цвітом яблунь. За плечима — торбинка з зіллям, книги загорнуті в полотно і вузлик з її особистими речами. Усе, що треба — вмістилося в одну руку. Повертатись до свого нового дому вона збиралась без зайвих прощань. Лише поглядом провела батьківські ґанки, старий колодязь, виноград, що в’ївся в стіну.

— Юстинко, — голос тонкий, затриманий у грудях. — Почекай.

Вона обернулась. На стежці стояла Ганна. В очах — тривога. У руках — хустка, яку вона безцільно крутила між пальцями.

— Мені треба з тобою поговорити…

Юстина зупинилась. Вітер роздмухав її спідницю, торкнувся темного волосся. Вона мовчала.

— Я не хочу сварки… — почала Ганна, — але… не забирай у мене Назара.

Очі Юстини повільно звузились. Вона зробила крок назустріч.

— Він — мій чоловік, — сказала спокійно. — Але не мій коханий.

Ганна опустила голову. Дихання її збилося.

— Але ж… я бачу, як він дивиться на тебе. Я відчуваю… Він віддалився. Він був мені ближче, ніж хто-небудь.

Юстина зітхнула.

— То йди до нього. Хіба я стою на заваді?

— Ти стоїш. Навіть коли мовчиш, Юстинко… Ти завжди стоїш між.

Хвилина тиші. Лише шелест листя і дзенькіт ранкового срібла на деревах.

— Не бійся мене, Ганно, — сказала Юстина вже м’якше. — Я не хочу нікого забирати.

Вона рушила далі, минаючи сестру, повільно, як вода, що не обминає камінь, а просто пливе повз. Ганна стояла на місці. Сльози з’явились на її обличчі, але вона їх не витирала. Вперше вона бачила, наскільки далеко стоїть між ними те, що не має назви.