Глава 6

Колеса воза стогнуть по втоптаному шляху. Козаки їдуть повільно, хто верхи, хто пішки поряд. Сонце вже піднялось, але ще не палить. Над полями куриться легкий серпанок. Назар — верхи. Тихий. Спокійний на вигляд. Але думки ворушаться під чолом, як бур’яни під землею. Навколо — поля. Стежки, що губляться в далині. Село давно лишилось позаду. І все, що з ним було.

«Вона навіть не здригнулась, коли я поцілував її», — думає він.

«Холодна… але я відчув тепло. Мить, ніби сон…»

Попереду — зграя ворон перелетіла шлях. Один із козаків хреститься. Назар — ні. Лише стискає пальці на повідді.

«Якби не Ганна… чи я відчув би щось? Чи просто зачепився серцем за недосяжне, як завжди чоловік тягнеться до того, що мовчить»

Він згадує:

Ганна сміється біля річки. Легкість, ніжність, простота.

А тоді — очі Юстини в темряві. Мовчащі, чорні, як ніч, що не питає дозволу. Позаду чути сміх побратимів, жартують, лають коней. Назар не обертається. У ньому — не сміх. Кінь трохи шарпається — Назар його стримує м’яко. Не словами — дотиком. Як він стримує зараз себе самого. Дорога тягнеться вдалечінь. Попереду — табір, зброя, вправи, козацькі ночі біля вогнищ. Але десь у грудях, поруч із шаблею, ще лежить вузлик трав, зав’язаний тонкими пальцями жінки, яку він не може пояснити сам собі.

****
 

Хата тиха. На долівці потріскує полінце у печі. Знадвору — шелест дощу, важкий і глухий. Він стікає по вікнах, наче хтось невидимий хоче заглянути в дім, але не має обличчя. Юстина сидить на лаві. У темному, простому вбранні. Волосся розпущене. Книга бабусина відкрита перед нею, але очі давно не читають.

Вона не читає, бо чує. Шепіт. Ледь чутний, мов вітер, але глибший. Він не зовні — всередині, між ребрами. Між снами й явою.

«Іди…Вийди…Там…Потрібно…»

Юстина повільно підводиться. Слухає. І не питає.

Вона одягає плащ, каптур затуляє темне волосся. Виходить з хати — у дощ, що лупить по плечах, по лицю, як пальці чогось старого й живого. Село спить. Тільки собака в когось гавкне — коротко й невпевнено. Юстина йде босоніж. Її не зупиняє холод, небо, бруд. Стежка веде сама — ноги пам’ятають.

Через городи, через обійстя…У ліс.

І там — темрява глибока. Листя дзвенить під дощем, мов дзвони на чужому святі.

Шепіт стає сильнішим.

«Ти повинна побачити…Ти вже близько…»

Юстина не зупиняється. Ні страху. Лише пульс, що пришвидшується, і вогонь, що пробуджується в жилах.

Вона виходить до озера.

Вода — чорне дзеркало. Тиша густа, мов смола. І там, над водою, в середині нічного відлуння —силует.

Нечіткий. Немов зітканий із дощу й туману. Чорний вовк.

Стоїть на іншому боці. Дивиться. Ніби чекає. Юстина зустрічає його погляд.

«Що далі?..» — питає подумки.

І у відповідь — не слова.

А лише відчуття: ти готова.

Озеро мовчало.Як і вона.

Вітер гуляв полем за лісом, ламаючи гілки, бив дощем об її щоки — але вона не здригалась. Її тіло промокло, та не холодно. Наче зливалася з усім навколо: з вітром, з водою, з цією ніччю. Її груди здіймалися повільно. І десь усередині — ніби хтось розв’язав туго зав’язаний вузол.

Погляд чорного вовка проникав у самісіньку душу. Але не лякав. Навпаки — вперше за довгий час Юстина не відчувала потреби боронитись. Бути сильною.

Він дивився, і ніби питав:

«Чи приймеш?»

Вона не відповіла вголос. Лише подивилася у воду, де віддзеркалювалось її обличчя — темне, спокійне, інше.
І коли вона підняла очі знову — вовка вже не було. Тільки легке тепло десь у грудях. Як жар, залишений від вогню. Тільки вовк зник — усе змінилося. Тіло Юстини стислося від раптової хвилі жару. Спершу це було, як розігріте каміння під грудьми, а потім — немов хтось запалив її зсередини. Вона сперлася руками об коліна — дихання важке, ламке. Її шкіра палахкотіла — не від дощу, не від страху. Від чогось сильнішого.

«Забери це…Зупини…» — але вона не знала, до кого звертається.

Очі палали, мов у гарячці. Кров кипіла. Її трусило. Із рук виривалась енергія — сліпа, дика.Юстина розуміла: ще мить — і вона не втримає. Щось прорветься назовні.

«Я згорю! Я…»

І тоді — єдина думка: вода. Без сумнівів, без вагань — вона зробила крок уперед. І ще. Ще. І потім — стрибок.

У чорну, крижану воду. Озеро прийняло її мовчки.

Воно закрило над нею своє скляне дзеркало.

Ніч вже почала відступати. Лише на обрії неба повзли бліді смуги сірого. Дощ ущухав, лишаючи за собою вологу тишу, обмиту землю та запах — мокрої трави, кори, світу після грому.

Юстина йшла повільно стежкою, ноги босі, поділ сорочки прилип до тіла, коса розсипалась. Очі — темні, глибокі, мов після якогось незнаного ритуалу. Вона була мовчазна. Та щось у її поставі було новим — упевненим, ніби виросла за одну ніч. Вже недалеко до хати. Вона майже дісталась саду.

І тоді:

– Ач… кого ніч несе… — пролунав голос збоку.

Сусід — дід Онисько, старий, скривлений життям, із вічним вузликом на плечі. Стояв у тіні хліва, ніби шукав щось, чи, може, вийшов полегшитись — та натомість побачив її.

Погляд його був підозрілий, як у пса, що чує лисицю.

– Звідки ж це ти, панянко, мокра вийшла?.. Ніч же ж… не для жіночого ходу, га?..

– Ніч — для всіх, — спокійно відповіла Юстина, не зупиняючись.

– А я чув, як ти шептала сама собі в саду минулої середи… — буркнув він. — Тепер і зовсім по лісі бігаєш як нічниця…

Юстина зупинилась на мить. Повернула голову — повільно, поважно.

– Може, і бігаю.

— А може, й біду накликаєш. Але люди все бачать, дівко. Все бачать.

Вона мовчки розвернулась і пішла далі.

****
 

Наступного дня село дихало дощем — важким, настояним на землі, зіллі й людському перешіптуванні. Сонце пробивалося крізь хмари обережно, ніби боялося зазирнути в обличчя тим, хто говорив про Юстину.

— Я бачив її, клянусь! — дід Онисько вже третій раз розповідав у шинку про ту ніч, коли «панночка верталась із лісу, як русалка після шабашу». — Боса, мокра, мов після хрещення у чорній воді… А очі в неї… — він зробив ковток, — як жар.