Глава 5

Глибока ніч.

У хаті темно. Лише місячне світло тьмяно освітлює долівку. Юстина розплющує очі раптово. Серце — б’ється швидко. Долоні спітнілі, горло — сухе. Вона сіла на ліжку, вдихнула повітря — і раптом відчула це. Наче нитка. Тонка. Слабка. І тягне її. В десь у темряві — самотність і біль. Хтось… хтось там страждає. Мовчки. Вона нахилилась до Назара, що спав спокійно.

— Назаре.

— Ммм?..

— Вставай. Мені треба йти. Комусь у селі погано. Дуже. Я… я відчуваю це. Він один.

Назар розплющив очі повільно, мружачись.

— Тобі це сниться. Це просто сон.

— Ні. Це не сон. — Її голос — холодний, упертий. — Я знаю. Це так само, як тоді, коли вмерла стара Явдоха — я теж знала, ще до того, як почули крик.

Він мовчить. Дивиться на неї з-під лоба.

— Юстино… ніч. Це село, тут пси, п’яниці, ліс поруч. Ти не підеш сама.

— Я піду. Навіть якщо ти залишишся тут.

І щось у ньому стискається.

— Чекай, — бурмоче. Підіймається. Швидко вдягається.

— Я з тобою. Якщо вже тобі Бог шепче — то хоч хтось має йти поруч з цим голосом.

Вона кивнула мовчки. Без подяки. Без посмішки. Просто — зі справжньою довірою.

Вони виходять з хати. Село спить. Під ногами рипить іній. Юстина йде попереду — ноги швидко торкаються землі. Вона не знає, куди — але кожен крок веде її ближче. А Назар іде позаду. Мовчки. Він дивиться на її спину, її кроки, на темне волосся, що вибилось з-під хустки. 
І думає: “Хто ти така, жінко моя, що чуєш те, чого інші не чують?”

Понад лісом тягнеться туман. Ніч тиха, тільки сова здалеку озивається. Юстина раптом зупиняється. Стоїть непорушно, ніби слухає землю.

— Тут. — її голос твердий. — У цій хаті.

Перед ними стара, перекошена будівля. Хата, наче забута всіма — обросла бур’яном, з темними вікнами.

У Назарі сіпнулась думка: “Хто тут може жити?”

Юстина без слова рішуче штовхає двері. Вони відчиняються зі скрипом, і в повітря виривається запах цвілі, старості й… хвороби.

— Є тут хтось? — питає Назар, ховаючи руку під кожух, де ножа тримає звичка.

— Тихо, — шепоче Юстина.

У кутку, на брудному ложі, лежить старий дід. Обличчя — худе, попелясте. Очі — ледь розплющені.Він дихає уривчасто, майже не рухається.

Юстина клякає біля нього.

— Ви мене чуєте?

Дід не відповідає, тільки ледве кліпає. Вона торкається його руки — холодна, як ніч.

— Води. Назаре, принеси води. Зі скрині візьми свій фляж.

Він мовчки виконує. Юстина знімає хустку, витирає старому чоло, оглядає тіло.

— Суха гарячка… І голод. Сам-один, нікому не треба, — бурмоче.

— Як ти знала, що він тут? — тихо питає Назар, даючи воду.

— Я не знала. Я просто… відчула.

Наче хтось шепотів. Мов не слова — а тривога.

Він дивиться на неї мовчки. Довго. По-новому. Юстина прикладає руку до грудей старого — закриває очі, шепоче щось. Назар не питає. Просто слухає, як її голос пробиває темряву.

І в якусь мить… старий дід вдихає повітря глибше.

Він не ожив. Але перестав згасати. Юстина мовчки зітхнула, витерла долоні й підвелась.

— Йому треба їжа. І хтось, хто за ним догляне.

— Я скажу дякові вранці, хай когось пришле.

Юстина ще раз глянула на старого — і на мить її лице стало м’яким. Як у дитини.

Вони виходять. Назад — тією ж стежкою.

Ніч ще не скінчилась. Вони повернулись у хату, не промовивши ані слова. Юстина роздягнулась, повісила хустку, взяла відро, щоб помити руки — мовчазна, стримана, ніби нічого не було. Вода з глечика хлюпнула в миску. Краплі котяться по її зап’ястках. 
Вона нахиляється — місячне світло лягає на її щоку, розрізаючи темряву срібною смугою. Назар сидить на лаві біля печі.

Дивиться. Не кліпає. Не рухається.

Він щойно побачив її в іншому світлі — Не як жінку, з якою його одружили. А як силу. Як істоту. Як щось первісне, глибоке, небезпечне. Її обличчя було без страху, коли вона увійшла в хату смерті. Її руки були певні, коли торкались старого. Її голос — не його голос. Не людський зовсім.

Вона підіймає погляд.

— Що? — питає спокійно. Навіть трохи байдуже.

— Нічого, — відповідає він.

І ще кілька секунд — мовчанка.

Тільки очі в нього не зводяться з неї. Як у звіра, що ще не вирішив: боронити — чи вклонитись.

— Спи, Назаре, — каже вона, струшуючи воду з рук. — Ми зробили, що мали зробити.

Він не зрушує з місця. Юстина, вже залазячи під кожух на своєму краю ліжка. Він ще довго сидить. Світло місяця вже тьмяніє. А щось у ньому вже зрушилось. Ніби стріла десь у глибині серця пройшла повз і лишила тріщину.

****
 

Ранок. У церкві — служба. Село потроху сходиться.

Хто в хустині, хто з дітьми, хто з похміллям після вечора. На подвір’ї біля криниці стоять три баби. Перекидаються словами. Спершу — про врожай. Потім — про дожі. А потім — про Юстину.

— Та ти чула, Ганю? Дяк каже, Назарова жінка врятувала того самого діда з Лісового Рогу.

— А хто його бачив, що він іще живий? Може то вона його й… звела з того світу, а може й… щось інше.

— Та вона ж, кажуть, по ночах блукає. Назар сам казав у шинку, що будився, а її нема.

— Як нема? А де ж вона?

Одна баба — стара Настя, колишня повитуха, шепоче, ледь не хрестячись:

— А бабка її… Та що по батькові була… пам’ятаєте?

— Відьма, — киває друга. — Хоч і добра була, але ж не забули, як телята дохли, коли вона хату мимо проходила.

— Та, може, Юстина така сама. Тиха, спокійна… а всередині — хто зна.
І вже до вечора по всьому селу:

— “Юстина — з тих”.

— “Може, й від бабки лишилось щось”.

— “А Назар… дурний, не бачить”.

У шинку дядько Павло п’є й киває:

— То ж вона не сміялась на весіллі, як нормальна наречена, а хіба що посміхалась, як змія.

І в церкві баби хрестяться, коли вона проходить. І  дітям тихцем кажуть не підходити до неї.

Увечері Назар заходить у шинок по тютюн. А там — тиша. Всі мовчать. Дивляться на нього, як на того, хто спить у постелі з бурею. Він бере свій згорток. Мовчить. І йде. А за ним — шепіт.