Глава 3

Темрява. М’яка, густа, як тепла ніч після дощу. У цій темряві — легкий туман, срібний, мов дим з полину.

Тиша, але не порожня — вона дихає, шепоче, стискає плечі холодом. Із туману — дівчинка. Личко біле, волосся заплетене у дві косички, на ногах — босі ступні. Вона стоїть, дивиться просто на Юстину. Її очі знайомі, дивно схожі.

— Іди зі мною, — каже дівчинка спокійно.

Юстина не боїться. Її ноги самі ступають слідом — по сухому жовтому полю, серед якого, ніби з-під землі, виростає старий дім. Низький, темний, покрівля похилена. Це дім її бабусі — ще той, у якому вона не була багато років.

Двері прочиняються самі.

Всередині пахне пилом, воском і сушеним корінням. Ніби бабуся ще жива. Ніби ось-ось вийде з-за печі. Дівчинка мовчки заходить до кімнати. Юстина йде слідом. Усе — як у пам’яті: дерев’яна лава, образи в рушниках, низький стіл, піч, на якій спала баба. Тиша тут має вагу. І відчуття, ніби сам дім тримає подих.

Дівчинка нахиляється і вказує під ліжко.

— Там. Вона знала, що ти прийдеш.

Юстина сідає навколішки. Зсуває край килимка. Торкається долонею до підлоги — і знаходить маленьку щілину. Тайник.

Витягує стару дерев’яну скриньку, важку. Відкриває.

Всередині — зошити, записники, клаптики паперу, зв’язані нитками, шкіряні обкладинки, на яких проступають дивні знаки. І тканина, в яку загорнута смерекова гілочка, висушена та цвях — бабусині захисні речі.

Дівчинка присідає поруч і каже:

— Ці книги — не просто про трави. Це пам’ять нашої крові. Це знання всіх жінок, що були до тебе. І вибір — твій. Але один раз.

— Чи приймеш, чи спалиш. Іншого не буде.

Раптово туман починає клубитись сильніше, дім тане, книги палають у її руках — і вона прокидається. Серце гупає, як барабан. Піт виступає на лобі.

На столі — десь насправді, у реальному світі — лежить висушена смерекова гілка, яку вона точно не брала.

****
 

Ранок ще не встиг прокинутись як слід, а подвір’я пана Семена вже гуло, мов вулик. По траві ходили швидкі ноги в хустках і фартухах, під вікнами стояли миски з тістом, горщики з капустою, ножі, рушники, жмутки кропу, жінки — жваві, зморшкуваті, гомінкі.

— Хапай тії пиріжки, бо встигнуть вистигнути! — гукає стара Онися, махаючи великою ложкою.

— А де та мішура? А вишиті подушки? Ганно, біжи, принеси!

Сусідки, куми, подруги з дитинства — всі були тут, мов змовились. Хтось качає вареники, хтось в’яже вінок із барвінку й м’яти, хтось співає на півголосу стару весільну пісню.

— Така гарна наречена буде… — зітхає хтось.

— Як же ж, отой Назар — не бідний, та й козак! Пан Семен молодець, усе правильно зробив!

Юстину ж не видно.

Ганна метушиться, намагається здаватися щасливою, хоча очі часом шукають сховку. Вона посміхається — то мимовільно, то натягнуто. Перев’язує рушники, наглядає, щоб підлогу не забризкали. Всі ж думають, що вона — за старшинством — має бути щаслива.

На ґанку мати Юстини, Олена, приймає гостей, тримається гідно, хоч у погляді — тінь тривоги.

— Дівку заміж видаємо, не на Січ відправляємо! — жартує хтось.

— Та хтозна… як з такою вдачею… — шепоче друга.

У кутку сидить старий дяк, перебирає струни бандури, налагоджує весільні наспіви.

Діти бігають, сільські дівчата гигочуть. Один хлопчак нахилився під стіл і питає:

— А правда, що вона чаклунка? Як у казці?

— Цить, бо язик усохне, — сичить мати, — на весіллі таких слів не кажуть.

Небо чисте. Пахне печеним хлібом, сухими квітами, хвилюванням. Півні кричать. Хтось несе рушники з червоним півнем на вишивці.

І тільки одне місце — вікно на горищі — темне, тихе. Звідти, ніби з-за грат, Юстина дивиться вниз. Її обличчя без емоцій. Вона не поспішає. Все, що відбувається на подвір’ї — як вистава для когось іншого.

Вона обережно обмотує на зап’ясті червону нитку, тонку, як подих — бабусин амулет.

 

Юстина сиділа на лаві в кутку кімнати, спиною до світла. Погляд її ковзав по дерев’яній підлозі, немов намагався втекти від реальності.

І в той момент, коли вона подумала, що ще має трохи тиші, двері рипнули.

— Доню, — увійшла мати, Олена, в чорній керсетці й запнутій квітчастій хустці. Голос її був лагідний, але в ньому ховалась тривога. — Пора. Всі вже чекають.

За нею — стара жінка, пряма, хоч і зігнута віком. Це була бабуся по матері, Явдоха, з гострими очима й тонкими руками, які ще пам’ятали, як вишивали сорочки для трьох поколінь.

Олена принесла на руках білу сорочку з вишитим червоно-чорним рукавом, стару, але ціну — її колись носила сама Олена в день свого весілля.

На грудях — птахи, що летять одне до одного. На подолі — квіти і виноградні лози.

— Поможи їй, — шепнула бабуся.

Олена з любов’ю обіймає Юстину за плечі. Її рухи обережні, як дотик до пораненого серця.

— Зовні — весілля. А всередині — розлука, — подумала Юстина, та не сказала нічого. Лише мовчки дозволила себе вдягати.

Сорочку одягають, як оберіг. Потім — керсетка, облягає талію, з тонкою вишивкою з блискучих ниток. Червона плахта, застібнута шнурком і заткнута крайкою, в якій зав’язаний вузол — символ заміжжя.

На шию — намисто. Не одне, а кілька: коралові, бурштинові, скляні. Кожне важке, мов обіцянка. Одне — бабусине, ще з її весілля.
Останнє — вінок.

Його в’яже сама бабуся — з барвінку, м’яти, чорнобривців і пір’я. В очах її блищить сіль. Може, від часу. А може, від правди, яку ніхто не скаже.
Олена поправляє пасмо волосся доньки за вухо. Торкається щоки.

— Гарна, як зоря рання, — каже.

Юстина дивиться в дзеркало. Віддзеркалення — ніби з іншого світу. Не вона. Але й не чужа. Жінка, яка вже стоїть між своїм і не своїм. На порозі.

В хаті запанувала тиша. Важка, як перед грозою. У сінях чулося: тупіт чобіт, шелест суконь, брязкіт мисок, гуки жартів і пісень. Але у світлиці — ніби інший світ. Мати перехрестила доньку, бабуся прошепотіла щось на вушко — давню молитву чи чарівне слово.