Глава 2

Сад при панській хаті. Запах м’яти, вишень, кропиви. Сіра хмара зависла над садом, але дощу нема.

Юстина йде вузькою стежкою поміж дерев. У руках — пучки трав: полин, звіробій, материнки. Пальці в темному пилку. Обличчя — спокійне, мов у сновиди.

З-за яблуні виходить пан Семен. Не в камізелі, а в сорочці, розстебнутій на грудях. Втомлений, але м’який.

— Ти знов із лісу? — тихо питає.

— Де ж мені бути, — Юстина злегка всміхається. — Там тихо. Люди не кусають.

Батько підходить ближче. Зупиняється на відстані кількох кроків. Дивиться на трави.

— Твоя баба так само носила. Я колись лаяв її за це… А потім сам ішов по допомогу, коли хтось хворів.

Юстина нічого не каже. Ламає стебло полину в пальцях.

— Юстинко, — озивається він м’яко. — Ти ж знаєш, я не зла тобі бажаю.

— Знаю.

— Ти — дика. Сильна. Своя. Але світ не любить таких. Я хочу тебе вберегти. Назар — добрий козак. І ти будеш у доброму домі. І з часом… звикнеш.
Вона підводить очі. В них — темрява, але не злість. Скоріше — порожнеча.

— Звикнути? Як до вуздечки?

— Як до хати, — поправляє він. — До власної. Щоб не бігала по нетрях, щоб мала чоловіка, тил… А зілля твоє — хай буде. Ти ж не дурна, ти не справжня відьма…

Юстина усміхається. Тонко, криво.

— А якщо була б?

Семен зупиняється. Потім усміхається у відповідь, невпевнено.

— Тоді, мабуть, я б теж тебе захищав. Бо ти — моя.

Вона робить крок до нього. Вкладає трави на лавку. Обережно бере батькову долоню й тримає її між своїх пальців.

— Я знаю, тату. Я теж тебе люблю. Але між нами — вже ліс.

— Ліс?

— Той, з якого я вийшла. А ти — не увійдеш туди.

Він не розуміє до кінця, але не перечить. Вона обережно відпускає його руку.

— Я піду сушити зілля.

— Добре, — каже він. І стоїть ще довго в саду, поки її тінь не зникає в дверях хати.

****
 

Запустілий хутірець на околиці. Темні клуні, покручені яблуні, в повітрі — дим, мокрий мох, перегниле листя. Чути далеке совине “уху” і дзенькіт повідків, якими сплять прив’язані коні.

На подвір’ї — низьке вогнище, над яким чадіє казанок.

Старий хлів, трохи навскіс, з одним світлом усередині — каганцем.

У сінях сидять Назар і Орест.

На долівці розстелена повсть, на ній — сало, хліб, бурдюк.

Дим застиг під стелею. Вітер грається в дірявому віконці. Орест витирає ніж об край штани, жує яблуко, від якого вже пішов дух.

— То ти вже женишся?

— Так.

— І хто вона, твоя наречена?
Назар мовчить. Довго. Потім повільно каже:

— Юстина. Молодша донька пана Семена.

Орест підводить брову.

— Ага. Пам’ятаю Ганну. Красива була. А Юстина? Я її майже не бачив.

Назар піднімає очі. Холодні, втомлені.

— Вона як чорна кішка. Тиха. Плавна. Очі — темні, глибокі. Говорить мало. Коли мовчить — ніби слухає щось, чого ми не чуємо. Коли дивиться — хочеться відвести погляд. Ніби щось знає.

— І ти її хочеш? — питає Орест, півжартома.

— Я її повинен взяти. Це не про бажання.

— А вона?

— Вона посміялася. Вийшла з хати. Мовчки. Як буря, що не свистить — просто валить все.

Орест замовкає. Погляд стає серйознішим.

— А страшна?

— Лякає. Але не тим, що може зробити. А тим, що ти не знаєш, ким вона є.

— Як буря? — перепитує Орест.

— Ні, — каже Назар. — Як ніч.

Вогонь потріскує. Обидва мовчать. В очах Ореста — блиск. Цікавість. Тінь. Він не знає ще, що саме в ньому щойно народилось. Але щось точно.

****
 

У кімнаті Юстини — тільки місяць, що пробивається крізь вікно. Тіні трав, підвішених до стелі, колишуться, наче водорості у воді.

Юстина лежить, але очі її під повіками рухаються. Вона бачить:
Темне поле.

Земля — чорна, волога. Небо — низьке, сіре. Немає дерев, хат, стежок. Навколо — яскравий, густий туман, мов світло крізь молоко. В ньому щось рухається. Юстина стоїть босоніж. Її волосся довге, розпущене, вона в білій сорочці, мокрій до колін. Дихає важко. Але не боїться. Її тіло спокійне — страх не її стихія.

З туману виходить маленька дівчинка. Їй років сім. Вона схожа на Юстину — ті самі брови, темні очі. Сукня лляна, пошарпана, руки в землі.

— Ти запізнилась, — каже дівчинка.

— Куди?

— До себе.

Юстина нахиляється трохи ближче, але не рухається.

— Ти — хто?

Дівчинка усміхається. Усмішка — занадто доросла.

— Я та, що пам’ятає.

— Що пам’ятаєш?

— Як горіла баба. Як мати плакала. Як ти втікала в ліс. Як ти просила силу.

Юстина нахмурюється. Повільно стискає руки. Звідкись лунає шум трави, ніби щось повзе.

— Я не просила.

— Ти не просила вголос, — каже дівчинка. — Але земля чула. І кров чула.

— Чого ти хочеш?

Дівчинка підходить ближче. Туман починає світитися сильніше. Очі її — чорні, глибокі, але з блиском.

— Ти повинна пам’ятати. Бо інакше — ніч зжере.

— Що пам’ятати?

— Все. Хто ти. Чия ти. І яка твоя дорога.

Юстина вдихає глибоко. В її очах — темний блиск.

— Я не боюся.

— Це і є перший гріх, — каже дівчинка. — Відьма, що не боїться, стає нею повністю.

І туман різко затягує обличчя дівчинки — лишаються тільки очі. Прокидається.

Дихання важке. Руки — мокрі. Від стелі звисає полин. На порозі кімнати сидить чорна кішка — невідома. Просто сидить. І дивиться.

Ранок. Повітря ще свіже, але вже відчутно — буде спекотний день. У кухні пахне сухим листям, вишневою корою й димом. Юстина сидить за столом, розкладає трави в пучки. Її рухи спокійні, відточені.

До хати заходить мати — пані Олена. В руках — глечик із молоком, на обличчі — сліди недоспаної ночі.

— Ти вже зранку на ногах, — каже мати, зупинившись на порозі.

— Я й не лягала. — Юстина не підводить очей. — Сни були сильні.
Мати сідає навпроти. Дивиться, як донька зв’язує стебла полину.

— Що тобі снилось?

— Те, що завжди. Туман, дитина, голоси.