Глава 1

Поле дихало життям. Колосся хиталося, мов хвилясте волосся землі. Сонце било в спину, гріло плечі, освітлювало личко Ганни — м’яке, жіночне, з ледь помітною усмішкою на устах.

Назар лежав на спині, підклавши руки під голову. Його сорочка — простора, вишита — біліла на фоні трави. Ганна сиділа поруч, рвала траву і плела з неї невеличке коло.

— Якщо б не панство й звичаї… — Назар не закінчив, але його погляд був промовистим.

— То ти був би вже оженений? — лукаво запитала вона, ніби жартома, але голос зрадив легкий біль.

— То, мабуть, і не питав би дозволу ні в кого, — відповів він, глянувши на неї збоку.

Вони замовкли. На небі плив жайвір. Сміялися діти десь за пагорбом. Момент здавався повним.

****

Дубовий стіл. Тьмяне світло з вікна. Пан Семен сидів важко, обережно відмірюючи кожне слово. Напроти нього — Гнат, батько Назара, козак з минулим, сивий, прямий, з грубими руками.

— Твої хлопці — честь. Назар — серйозний, рівний. У мене дві доньки. І має бути лад, — промовив Семен.

— А яку думаєш? — спитав Гнат, витираючи пальці об серветку.

— Ганна м’яка, вона як мати. А от Юстина… — Семен зупинився, сьорбнув вина.

— Що з Юстиною? — сухо.

— Забагато сама собі дозволяє. Лісами бродить. З бабою своєю в неї розмови були, не по-Божому. А зараз — іще гірше. Вільнодумна. Її треба… — Семен зробив паузу, — …приземлити. Шлюб — найліпше, що можна придумати.

— не знаю чи Назар згоден буде — обережно припустив  Гнат.

— Буде. Йому ж не з гарячої голови жити. А з родом.

Вони підняли келихи, не поспішаючи.
 

****
 

На березі ставка дзижчали комарі. Данило сидів навпочіпки, тримаючи шаблю на коліні. Метал блищав у променях призахідного сонця. Поруч на пеньку — старий Павло, з глиняною люлькою в руці.

— Якби не твоя сестра, то було б у вас усе тихо, як у шинку в неділю, — сказав Павло, запустивши дим у повітря.

— Юстина не моя проблема, — різко відповів Данило, але в очах блиснуло. — Вона сама собі пані.
— А люди шепочуть… Чи правда, що вона, як баба Текля, бачить сни чужі?

— А ти теж будеш носити бабські плітки, як ті, що біля криниці?

— Я не про плітки. Я про те, що таке в родині — не на користь. Відьмою назвуть — і пішло-поїхало.

Данило зупинився. Рука з напилком застигла.

— Її, кажеш, Назару віддають? — кинув Павло раптом.

— Хто тобі сказав?

— Хтось чув у хаті Семена. Назарові — байдуже, кого брати. А Семен хоче… порядок.

— Порядок… — гірко посміхнувся Данило. — Вона як вітер. Її не вгамуєш.

Павло помовчав.

— Отож. А вітер, коли його замикають у хліві — або зносить дах, або гасне.

****
 

Сонце пробивалося крізь віконниці, залишаючи смуги на підлозі. Мати, Олена, закочувала рукави. На столі — миска з тістом, качалка, глиняна миска з ягодами. Ганна — з зав’язаним хусткою волоссям — обережно ліпила пиріжки.

— Вишні з кислинкою, такі, як Назар любить, — сказала дівчина, ніби мимохідь, але в очах блиснуло надією.

Мати зупинилась, не підводячи очей.

— Він усе любить, що з нашого дому, — відповіла тихо.

Ганна не відреагувала, але її щоки порожевіли. Вона схилилась нижче до тіста.

— А ти чула, — промовила мати після паузи, ніби між іншим, — що скоро, може, й свати з’являться.

Ганна застигла. Потім — усмішка. Маленька, тиха, майже дитяча.

— Справді? А хто? Назар?

— Не випереджай, — мати обтерла руки об фартух. — Побачимо. Ще нічого не вирішено, але розмова йде.

— Я ж казала! — Ганна не змогла стримати себе, підійшла до вікна, визирнула. — Він сьогодні дивився на мене. Мовчав, але… ти знаєш, так люди не дивляться просто так.

Мати стояла мовчки. У її погляді — щось непевне. Вона погладила стіл рукою, повільно, як по воді.

— Ганнусю… іноді те, що здається — не завжди правда.

— Але ж ти сама сказала — свати! — усмішка в неї вже на повні уста.

— Так. Сказала, — мати відвела погляд. — Але хто кого хоче — ще не означає, що так буде.

— Ну, — Ганна знизала плечима, — то він мене візьме. Бо я — серцем. А серце не обдуриш.

****
 

Пізній день. На столі хліб, рушники, вино. У кутку — ікони. У повітрі напружена святковість. Ганна стоїть у святій сукні — біла, стримана, з квіткою в косах. Руки склала перед собою. Очі блищать — вона мовчки щаслива, серце б’ється в грудях, як птах. Поряд — Назар, мовчазний, рівний. Батьки обох — Гнат і Семен — сидять за столом, обмінюються словами, як годиться.

— Ганно, — мовив Семен, — стань збоку. Ще не твій час.

— Тату? — дівчина розгублено.

— Даниле! — гукнув Семен. — Поклич Юстину.

Данило вийшов. Тиша у хаті стояла густа, мов гроза над полем.

Двері відчинились.

На порозі з’явилась вона.

Чорне волосся, вільно спущене на плечі. Струнка, рівна постава. Очі — темні, карі, гострі, як лезо. Вона не кланялась, не поспішала, не говорила ні слова.
— Доню, — озвався пан, — сьогодні тут свати. Назар, син Гната — козак гідний. Ми, батьки, вирішили. Ви станете чоловіком і дружиною.

І раптом — сміх. Тихий. Холодний. Не глузливий — вільний.

Семен знітився. Гнат нічого не сказав. Назар нарешті подивився на неї. Його обличчя залишалось твердим, але погляд — немов здригнувся.

— Так не буде, — спокійно сказала Юстина.

— Не годиться, — прошепотіла мати Олена.

— Не смій, — різко мовив батько. — Це — моя воля. Не буде сорому перед людьми. Ти — моя донька, і не перечитимеш мені.

Стукнув кулаком по столу. Посуд здригнувся. Олена схилила очі. Ганна затулила вуста долонею.

— Моя воля, — повторив Семен важко, — і ти виконаєш, що кажу.

Юстина стояла нерухомо. Очі її блищали. Але не від сліз — від люті.

Врешті вона повернулась і вийшла.

Двері не грюкнули. Вони просто відчинились. І крізь них подув вечірній вітер — прохолодний, вільний, ніби прийшов за нею.