21 Розділ

— Фелікса, відволікай примар, — тихо промовила я.

— Ну справді! — крикнула богиня. — Ким ти себе уявила?

Її гострий зір вп’явся в мене, і за мить, наче вихор вселився в мене, я опинилась над землею зовсім близько до неї, а її долоня стискала моє горло.

— Думаєш, мене можна обхитрити?! — зловісно промовила богиня, її голос пронизував, як гостре лезо.
— Відпусти її! — вигукнув Милосник і зробив крок уперед, але невидима сила зупинила його, наче стіна.

Богиня ледь усміхнулася.
— Заспокойся, на тебе у мене інші плани, — її холодні очі повернулися до мене. — У мене найгостріший зір, найтонший слух і прекрасний смак.

Її погляд жадібно ковзнув до Милосника, і вона майже облизнулася, вимовляючи останні слова.

— Як мило, — видихнула я, ховаючи внутрішню тривогу за маскою зовнішнього спокою. У руці я стиснула кочедижник, той, що встигла забрати у скогійця. — Саме на це я і розраховувала.

Псина-птах наблизився до мене, поки я вовтузилась ногами над землею. Химерна паща-клюв тягнулася до мене, принюхуючись, її гострі кінці ледь не торкалися моїх ніг. Спина істоти покрита темним пір’ям, здригалася від кожного руху чудовиська, і я знала, що це створіння буде приходити до мене в кошмарах, якщо я переживу цю ніч.

— Дівчинко, що ти там бурмочеш? — богиня нахилила голову, її погляд пронизував мене, наче вона намагалася витягти мої думки без зайвих слів. Її очі світилися холодним вогнем, який не обіцяв нічого доброго.

Більше не вагаючись ані миті, я кинула диво-квітку у вогнище. Вона спалахнула яскравим світлом, що на мить затуманило все навколо, мов блискавка, яка розриває ніч на частини. Я не мала точних знань, як працює очищення вогнем, але я вірила в силу цієї квітки, яку тримала в руках, як останній шанс.

Полум’я з ревом поглинуло кочедижник, що спалахнув з оглушуючим тріском, наче тисяча грімких ударів в одному. Вогняні язики виблиснули, немов відчайдушні дихання невідомих стихій. З його обвуглених решток вирвались вихори вогняної енергії, і духи, які наповняли простір, почали танути, розпливатися, наче тіні перед світанком.

— Айроне! — зрикошетила моя репліка, і кожен подих здавався останнім, повітря ледь вистачало.

Айрон зрозумів мене без зайвих слів. Як тільки духи розсіялися і його рухи більше нічим не сковувало, він миттєво розсипав вогневу суміш. Простір заповнив різкий, майже фізичний запах. Спочатку мені здалося, що я ось-ось заплачу від цього насиченого диму. Це вже не нагадувало смаленого півня, а більше щось токсичне, смертельно отруйне. Але швидко стало легше, на відміну від істоти.

Натомість псино-птах почав корчитися на землі, його тіло здригалося в болісних спазмах, вириваючи камінці й шматки ґрунту. Його виття змішувалося з оглушливим кукуріканням, яке розривало повітря, як останній крик пораненого звіра, що не знаходить сили на втечу. Пазурі, як глибокі рани, виривали ґрунт, залишаючи темні сліди, що розросталися, мов тріщини на розтерзаній землі.

Богиня залишалася незворушною. Її фігура стояла, наче вирізьблена з льоду, кожен її рух був точний і безжальний. Лише в її голосі з’явився лід, що розтріскувався, як крига, що ламається на річці в найхолоднішу зиму:

— Ви зруйнували моїх духів, нашкодили моєму щеночку. І думаєте, що перемогли? Ні, моя мила. Я знаю, кому тебе віддати. Тепер ти станеш частиною не моєї гри.

Богиня відкинула мене з безжальною силою, наче я була лише мотилем, що на мить потрапив у її лапи. Вовкулака кинувся до мене, але раптово зупинився, його погляд став скутим, а тіло напружене, немов натягнута струна. Він стояв, як кам'яний стовп, дивлячись мені прямо над головою. Спиною я відчула важке, кам'яне присутність, і, піднявши очі, здивовано кліпнула, коли побачила те, що стояло там.

Він виріс прямо з землі, як дерево, а його тіло вкривали коріння й мох

— Лісовик! — прошепотіла я, відчуваючи, як холодний піт з'являється на моєму чолі.

— Власне, мені поміч не потрібна, але я знаю, як Лісовик бажає тебе, — з моторошним сміхом промовила Магура, і її відлуння відбивалося в моїй голові, немов ехо з глибокої прірви.

— Я хазяї цих земель, — загарчав Лісовик, його голос лунав, як важкий грім, — у моєму царстві ти — комаха під моєю п’ятою. У моїй царині ти — ніщо!

Він більше не нагадував того кремезного чоловіка, схожого на людину. Тепер він був частиною цієї землі, живий, наче сам ґрунт. Крізь його шкіру проростали гострі гілки, мох і лишайники. Замість бороди струменіли живі рослини, що виростали прямо з його не людської плоті, розповсюджуючись, немов злісні пальці лісу. На голові його роги завивалися в спіралі, схожі на уламки черепа якогось дикого звіра, що нещодавно покинув цей світ.

Раптом меч прорубав груди Лісовика, але він навіть не здригнувся. Витягнувши його, відкинув, немов це була просто подряпина, не більше.

— Не добре, поганий скогійцю! — проскрипіла богиня, її голос був їдким і попереджувальним, немов сам вітер, що несеться з пекла.

Обернувшись, я побачила, як Фелікс зігнувся, падаючи на коліна. Його тіло здригнулося, ніби блискавка промайнула поруч, і він з відчаєм впав, немов удар отримав не тілом, а цілою душею. Біль пронизував його, і я відчула його через кожну клітину, хоча не могла знайти джерела цієї болісної, нестерпної агонії.

— Феліксе! — закричав вовкулака, і його рухи стали різкими, хижими, як у звіра, що на мить втратив контроль. Та водночас його міць приховувала вразливість, з якою він кинувся до Фелікса, підбираючи його за плече і зціплюючи зуби.

— Скільки ж драми, ви втомляєте, — вдавано байдуже мовила богиня, її голос звучав, немов іронічний шелест осіннього вітру. — Скогійцю милий, чого тобі не вистачало? Ваш рід обдарований і благословенний.

— Отже, ти й душі скогіців приманила, і з Лісовика зробила маріонетку, — випроставшись, промовив Милосник, його голос був твердої, холодної сили.