20.2 Розділ

— Я не можу її торкнутися, як і будь—який дух. Але щойно людина зірве її, вона обернеться на маленьку квіточку. Тоді ти опинишся в безпеці. Жоден дух не зможе тебе навіть зачепити.

Він на мить замовк, а потім додав:

— Але пам’ятай, вони ще вміють хитрувати. Це не означає, що вони не спробують тебе обдурити і виманити її хитрістю.

Моє серце билося швидше. Мені хотілося відповісти щось впевнене, але слова не знаходилися, бо за його плечима я побачила щось, що змусило мене застигнути.

— Твоя тінь… вона виросла, — прошепотіла я, сама не розуміючи, звідки взялися ці слова. Я дивилася крізь нього, зачаровано, ніби у сні.

— Я не маю тіні, — відповів Милосник так дивно, що мені стало моторошно.

— Тепер маєш, — прошепотіла я, не зводячи очей з постаті, що наче виповзала з—за його спини.

— Як вона виглядає? — його голос став настільки тихим, що я ледве чула.

Я мимоволі вдихнула і почала говорити, майже не відчуваючи власного голосу:

— Кремезний… патлатий… І в капелюсі. Його тінь гостра, наче колючки… Він все росте…

Милосник залишався нерухомим, але я помітила, як він поволі почав відпускати мою руку.

— Це чугайстер, — сказав він, дивлячись уперед, але його голос звучав ніби з іншого світу. — Він прийшов за мною. Тебе він не чіпатиме.

— Ні! — я відчула, як страх наростає в мені хвилею.

— Йди вперед, вона зовсім поруч. Я наздожену.

Я хитнула головою, збираючись заперечити, але не встигла. Його рука вислизнула з моєї, і миттєво, як блискавка, невидима сила схопила його.

Милосника підкинуло в повітря так швидко, що я навіть не зрозуміла, що сталося. Високі гілки найближчого дерева ожили й зчепилися навколо його грудей і ніг, притискаючи його до стовбура. Він виглядав як частина дерева, спійманий у його зеленій клітці.

— Милоснику! — я крикнула, але мої слова загубилися серед глухого шуму лісу.

Гілки почали стискатися, і я побачила, як його обличчя сповнюється болю. Але навіть так він не переставав дивитися на мене, ніби силою свого погляду хотів змусити мене піти.

— Іди! — вирвався з його уст наказ, голос звучав владно і гостро, як удар меча. — Квітка…

Його слова обірвалися, коли гілки знову стиснули його. Я затремтіла, не знаючи, що робити. Серце вимагало повернутися, допомогти, але в голові звучав його голос: "Йди вперед".

Попереду я побачила слабке, мерехтливе світло, яке дійсно нагадувало маленьку зірку, приховану серед густих трав.

Кремезна тінь, з якої вийшов той, кого звали чугайстром, рухалася до Милосника. Його постать здавалась ще більшою і загрозливішою в примарному світлі, що просочувалось крізь верхівки дерев. Я відступила на крок… і ще один, усвідомлюючи: єдиний шлях врятувати нас обох — бігти. Я стрімко рушила до світлячка серед тіней. Його тремтливе сяйво обіцяло безпеку і порятунок для нас, але, здавалось, віддалялось із кожним моїм кроком.

Зупинившись, я озирнулась, намагаючись зрозуміти, чому не можу наблизитися до нього. І тоді мене наче щось потягло назад. Милосник. Я не могла його залишити. Я не встигну зірвати кочедижник.  

Я повернулась, майже втративши рівновагу, коли побачила, як чугайстер наближається до Милосника, дістаючи з—за плечей невелику сокиру з блискучим лезом. Тепер Милосник виглядав не духом, а тілесним, вразливим, мов звичайна людина. Невже він здатен йому нашкодити?

— Що в біса відбувається із законами світу на Літах? – роздратовано крикнула в лісовий простір.

У голові, ніби громом, лунали уривки бабусиних розповідей: чугайстра неможливо вбити, але що тоді може зупинити його?

— Чур на вас всіх, так коли це скінчиться? — гнівалась вголос, але швидко перебирала думками.

Дерево, що тримало Милосника в полоні, стискало його все сильніше, а чугайстер ступив ще ближче, заносячи сокиру. У мене було мало часу. Я кинулась уперед, серце калатало так, ніби ось—ось мало вискочити з грудей.

Ставши між ними, я раптово розкинула руки, намагаючись прикрити Милосника своєю постаттю.

— Кидай сокиру! — вигукнула я, намагаючись зробити голос твердим. — Будемо танцювати!

Моє серце стискалося від страху, але я змусила себе розтягнути губи у посмішці, нехай і вимушеній. У легендах казали, що чугайстра можна зупинити, лише кинувши йому виклик на танець.

Чугайстер завмер, дивлячись на мене. Його бліде, вкрите глибокими зморшками обличчя спотворилось у щось схоже на посмішку. Він опустив сокиру і зробив крок уперед, так близько, що я змогла розгледіти кожен вузлик на його шкірі.

Чугайстер повторював мої рухи, хоч і виглядало це моторошно — кремезна постать духа, здавалося, не мала б бути такою гнучкою. Але він справно імітував кожен мій крок, навіть намагаючись підстрибувати, що виглядало одночасно кумедно й лякаюче. Я змушувала себе не втрачати пильності, уважно стежачи, щоб він не підібрав сокиру, яку я жбурнула ногою подалі.

— Тримайся, — прошепотіла собі під ніс, коли зробила черговий оберт.

Погляд ковзнув до Милосника, який знову пробував вирватися з чіпких обіймів гілок. Його обличчя залишалося зосередженим, але я бачила, як він напружено стискає зуби, намагаючись подолати перепони.

— Нумо там, скоріше! — проговорила я гучніше, підстрибуючи і махаючи руками, ніби це був частиною танцю. — Я не збираюсь до ранку кружляти тут!

Чугайстер нахилив голову, і в його очах заграв якийсь веселий вогник. Йому, здавалось, подобалась моя гра. Він підкинув свої величезні руки в повітря і зробив кілька хитромудрих кроків, що виглядали надзвичайно граційно для такої постаті. Я змушувала себе посміхатись ще ширше, хоч серце калатало від страху.

— Відведи його подалі, — раптом почувся голос Милосника. — Щоб його магія ослабла.

Я миттю зреагувала, відвернувшись від Милосника і почавши рухатись у бік темнішого куточка галявини, куди слабке місячне світло майже не доходило. Чугайстер, захоплений танцем, охоче рушив за мною, не зводячи з мене погляду.