20 Розділ

На березі ріки, яка не мала тут бути — так принаймні вважали мандрівники, що забрідали до цього краю, — лунали дзвінкі сміхи. Лоскотянниці, прозорі й химерні створіння, витанцьовували навколо водяника, що весело стрибав у бризках води. Його довге, схоже на водорості волосся здіймалося у повітрі, немов тягнулося за місяцем, а сміх лоскотянниць розбивався на тисячі кришталевих переливів, що ніби заповнювали ніч живою музикою. Здавалося, їхній сміх міг закрутити саму течію річки, викликаючи круговерті з блискучої води.

Польовик, одягнений у жупан з трав, водив хороводи з мавками, які стріляли на нього примруженими очима, ніби жартували і сердилися одночасно. Він із хитрим виразом обличчя дратував їх, розмахуючи гілкою осоки, наче чарівною паличкою. У танці, схожому на хаотичний візерунок, він вправно вплітав жовті кульбаби в їхні прозорі коси. Сміявся тихо, неначе легкий вітерець, але від того сміху віяло чимось неземним, майже забутим.

Між ногами старших духів метушилися потерчата, схожі на клубочки світла. Їхні маленькі, майже примарні фігурки то зникали, то знову з'являлися, як блукаючі вогники. Вони не манили людей цього разу — лише раділи, що цієї ночі їхня приреченість залишилася десь далеко. Маленькі примари ганяли одне за одним, створюючи хаотичний візерунок, що нагадував метеликів, зловлених у павутині зоряного світла.

Під розлогою вербою лежав перелесник. Його постать виглядала спокійною, але очі палали дивним внутрішнім вогнем. Він вирізав з деревини верби чарівний гребінь, пильно вдивляючись у кожну риску. Його тонкі пальці, мов майстерного різьбяра, творили щось більше, ніж просто прикрасу. Це була обіцянка, а може, і клятва. Його думки блукали далеко — до красуні, яка, що чекає на цей подарунок, ночами мріючи про нього.

Тим часом на гілках верби, немов сріблясті стрічки, розкинули свої коси нявки. Їхні голоси були тонкими, як найперша мелодія весни, і хвилями котилися по лісі. У їхньому співі відчувався давній смуток і секрети ночі, які міг розгадати лише вітер. Срібні нитки їхнього волосся торкалися поверхні річки, створюючи легкі кола, ніби сам місяць вирішив гратися у воді.

Та раптом усе стихло. Голоси завмерли, як завмирає вулик, коли над ним нависає тінь. Водяник перестав сміятися, лоскотянниці зависли в повітрі, навіть потерчата зупинили свої забави. І тоді він з’явився.

Лісовик, високий, могутній, із темною бородою, в якій заплуталися сухі гілки й мох, повільно підійшов до зібрання. Його очі світилися, немов два зелених багаття, у яких палали віковічна мудрість і гнів.

— Нумо, творіння мої, продовжуйте! Вшануйте Навь! — загримів його голос, подібний до бурі, що пролітає крізь гілля.

На мить тиша оповила древній ліс, щоб вибухнуло новою силою. Мавки і лоскотянниці, потерчата і польовик — усі запалилися диким шаленством танцю. Річка завирувала, дерева нахилилися ближче, а місяць, здавалося, спустився ще нижче, щоб побачити це видовище. Ніч розчинилася в цьому дивному святі, ніби часу не існувало.

Їхні танці й пісні були настільки гіпнотичними, що здавалося, навіть зірки на небі спинили свій рух, аби спостерігати за цим химерним дійством. Мої очі не могли відірватися від блискучих фігур, що вирували у нічному хороводі, переливаючись світлом місяця й відблисками річки. Здавалося, що сама природа затамувала подих. Лише гострі колючки обліпихи, що вп’ялися в край моєї сукні, вивели мене з цього стану трансу.

Обережно, майже не дихаючи, я звільнила тканину, намагаючись не створити жодного звуку. У грудях билося серце, мов заточене пташеня, яке шукає вихід. Кожен мій рух здавався незграбним, і я почала тихо відступати назад, віддаляючись від потойбічного видовища. Але раптом щось сильне й невидиме відтягнуло мене назад.

— Ти! — вирвалось у мене, коли я різко обернулася, намагаючись вгамувати прискорене дихання. — Милосник!

Він стояв так близько, а його очі, глибокі, немов сутінкові сутінки, були сповнені докору, але й водночас — чогось ще, чого я не могла зрозуміти.

— Дуже необачно бути тут, — промовив він оксамитовим голосом, що ніби загортав мої думки в теплу хмару.

Не даючи мені часу на пояснення чи опір, він схопив мене за зап’ясток і рішуче потягнув у темряву, подалі від чарівного хороводу. Його рухи були швидкими й рішучими, але разом із тим — дивно дбайливими.

Та раптом земля під нашими ногами здригнулася. Волога, тепла, вона раптово наче розступилася, і ми впали в її м’які обійми. Це тривало лише мить, але в ній вмістився весь світ — хаос, тиша й відчуття безвиході. Милосник обернув мене своїм тілом, захищаючи від того, що могло бути далі. І раптом, мов виринаючи з глибини темного озера, ми опинилися на іншому боці.

Я розплющила очі, а переді мною відкрився лісовий коридор. Зелена стежка, що вела крізь низькорослі трави й важкі від роси гілки, нагадувала щось древнє й забуте.

— Де ми? — видихнула я, все ще намагаючись отямитися від того, що сталося.

— Зовсім близько до кочедижника, — відповів він, не відпускаючи моєї руки. — І не сходь зі стежки, Маланко. Наступного разу Лісовик не буде правити балом — він буде пильнувати.

Його слова прозвучали як попередження, від якого по спині пробіг холод.

— Що там відбувалося? — спитала я, намагаючись йти в ногу з ним, хоча земля під ногами здавалася м’якою і хисткою, як трава після дощу.

Лампи вже не було. Лише місячне світло пробивалося крізь переплетені гілки дерев, малюючи на його обличчі тіні, що здавалися чужими.

— Це свято Літах, — почав Милосник, і в його голосі з’явилися нотки того, що я могла б назвати повагою. — Люди шанують його, але не всі розуміють, що ця ніч також належить духам. Це ніч, коли стіна між нашими світами зникає. Невдовзі вони підуть на прогулянку тропою, на якій люди не здані будуть їх відрізнити від інших звичайних людей. Ті хто підуть за ними, більше не вернуться в світ живих.