19.3 Розділ

Звук долинув раніше, ніж я побачила, як щось вихором промайнуло поміж дерев. Воно нагадувало істоту в густому хутрі з гіллястими рогами, але зовсім не було схоже на оленя. Сутність рухалася з блискавичною швидкістю, наче сама частина лісу ожила, та раптом зупинилася, застигнувши просто переді мною.

Моє серце забилося так сильно, що я відчула, як пульс віддається у скронях. Постать поступово ставала чіткішою: її розмиті контури, мов туман, згустилися, проявляючи лапи, обличчя, що одночасно нагадувало звіра й людину, і великі, химерно вигнуті роги. Доляд нахилив голову, ніби дослухаючись, і його очі, мерехтливі, наче вогники вітру, зустрілися з моїми.

– Не рухайся, – м’яко, але твердо скомандував Милосник. Він обернувся на шум і завмер у кількох кроках від мене. Його голос звучав приглушено, немов ліс теж слухав його. – Це доляди. Вони не зачеплять, якщо не шкодити лісу.

Мої пальці вп’ялися в ручку лампи, яку я досі тримала, стиснувши її так сильно, що відчувала, як тьмяна мідь ріже в долоні. Я намагалася вгамувати дихання, але тіло видавало мене — напруга і страх охопили кожен м’яз. Здавалося, доляд теж це відчув. Він нахилився нижче, тінь його рогів затулила мені світло лампи, а його блискучі очі світилися вже зовсім близько.

Я примружила очі, затамувавши подих, намагаючись не поворухнутися. Враз щось наче торкнулося простору навколо — зрушений порив вітру ковзнув по моєму обличчю та зник. А тоді я відчула обійми, які не приносили тепла, але зігрівали сильніше від буд чого в світі.

— Не всі духи хочуть нашкодити, — заспокійливо промовив Милосник.

— Ходімо, — промовило, щойно заспокоївшись.

Далі я йшла обережно, кожним кроком очікуючи, що з темряви може з'явитися будь—що. Напруга в мені зростала, наче струна, натягнута до межі. Невдовзі до моїх вух почало долітати дивне жужіння — ніби водночас далеке й зовсім поруч. Воно не нагадувало жодного знайомого звуку, і від цього по спині пробіг мороз.

– Ти це чуєш? – пошепки запитала я, намагаючись не порушити дивної тиші довкола.

– Не звертай уваги, – відповів він стисло, навіть не обернувшись.

– Що це? – наполягла я, відчуваючи, як щось невидиме ніби смикає мене за думки, змушуючи прислухатися ще пильніше.

– Ти не хочеш цього знати, – тихо кинув він. У його голосі не було звичної впевненості, лише стриманий неспокій.

Я зупинилася, коли звук став голоснішим. Він долинав збоку, з тих темних, непроглядних хащ, де навіть світло лампи губилося, не лишаючи й натяку на простір. І все ж мене тягнуло туди, ніби щось обіцяло відкрити таємницю, якої я не могла опиратися. Здавалося, якщо я загляну хоч одним оком, то побачу щось більше, ніж просто темряву.

Я зробила кілька кроків у бік, не в силах опиратися цьому магнетичному пориву.

– Маланко! – голос Милосника, хоч і тихий, пролунав різко, з ноткою застереження. Я зупинилася, обернулася до нього, ловлячи його погляд, повний тривоги.

– Тобі здається, що це близько, але це не так, – голос Милосника звучав рівно, але попереджувально, наповнений незвичною серйозністю. – Як тільки ти піддасися, опинишся далеко звідси. Там, де б ти не хотіла бути.

Він стояв нерухомо, не роблячи жодного кроку до мене, лише дивився своїми очима, що відбивали сяйво місяця, мов два примарні дзеркала.

Я кинула ще один погляд на густі зарослі. Той дивний потяг знову змусив мене відчути, як щось невидиме стискає мій розум, наче канат, що тягне за собою. Лише зусиллям волі змусила себе відвернутися й зробити крок назад, до Милосника. Один крок... другий... Милосник різко кинувся в мою сторону, хоч залишалось зовсім трохи відстані між нами. Він вже був зовсім поруч, але ми так і не зблизились. Наче невидима сила обвила мене навколо плечей, холодна й могутня, схожа на потік крижаної води. І раптом мене зірвало з місця, наче вітер вихором, і відкинуло назад.

Я з важким ударом впала на землю. Біль пробіг по моєму тілу, але страх змусив мене підхопитися майже миттєво. Лампа вислизнула з моїх пальців, але тьмяне світло все ще мерехтіло десь поруч.

– Милоснику! – покликала я, вдихнувши, як могла, рівно. Голос вийшов приглушеним, немов його проковтнув цей дивний простір. Я озирнулася, але Милосника ніде не було. Ні його постаті, ні навіть слідів там, де він стояв лише мить тому.

Збираючись вже сердито сваритися за те, що він покинув мене, я раптом усвідомила: зник не він, зникла я.

Місце навколо було зовсім іншим. Лише коли я підняла лампу з землі, де вона тепліла слабким світлом, і обвела поглядом оточення, зрозуміла: єдиним знайомим тут були ті самі хащі, що притягували мене. Вони тепер стояли переді мною, ще темніші й непроглядніші, ніж раніше, і знову тягнули до себе, як нездоланна прірва.

Що ж так потужно, майже фізично, притягувало мою свідомість? Що кликало мене в ці темні нетрі, невидимою силою, що мовби проникала прямо в душу?

Вже опинившись невідомо де, я відчула, що не можна стояти на місці.

Пригнувшись, намагаючись обминути гострі гілки, я не змогла уникнути їх шкоди. Вони, як шершаві пазурі, дряпали шкіру рук і обличчя, залишаючи за собою пекучі сліди. І хоча я намагалася відсунути їх, це було марно — гілки не просто чіпляли мене, вони були немов живі, ніби хотіли зупинити. Та попри все це, їхні безжальні уколи не могли зупинити моєї цікавість, не могли змусити відступити.

Вона була як сильний приплив, що затоплював усі інші почуття, змушуючи іти далі, незважаючи на біль, незважаючи на тривожні сигнали, що приходили з кожним новим кроком.

Подолавши тернистий шлях, я перечепилась через широке коріння та впала на коліна. Земля була холодною і вогкою, а в повітрі витав запах гниючих листя та старої вологи. Миттєво піднявшись, я відчула, як щось різко вцепилось в мої ноги. Наче невидимий привид стиснув їх своїм холодним хватом. Я спробувала відштовхнутися, але раптом хтось або щось схопило мене за щиколотку, а потім знову потягнуло вниз.