19.2 Розділ

Час, який невпинно витікав крізь мої пальці, змусив мене покинути маєток і рушити на околиці лісу. Мене озброїли ліхтарем на підвісці, захисним амулетом, талісманами з трав та навіть ножем, який я акуратно закріпила під спідницею. Звісно, я здатна була ним орудувати лише для зрізання лікувальних трав для заготовок, але й не думала, що він стане мені в пригоді проти лісових створінь. Я вирішила оминути місто й одразу рушила через луги до лісу, подумки прикликаючи Милосника. Останнім часом я постійно відчувала його присутність, тому була впевнена, що він мене відчув з першого поклику.

Вирішальна мить настала, і я зупинилась перед великим дрімучим лісом. У моєму волоссі плутався вітер, що проникав крізь кожне пасмо, мовби намагаючись зупинити мене. Людський галас доносився звідусіль і був чутний навіть тут, на відстані. Вогнища розпалювалися серед лугів, біля річки та вздовж околиць міста, де я знала, що зараз танцюють хороводи та співають обрядові пісні. Звук їхніх голосів тремтів у повітрі, пробуджуючи спогади про давні традиції, які ми мали шанувати.

Я заплющила очі, глибоко видихнувши, намагаючись налаштуватися на прийдешній шлях. З серцем, що прискорено билося, я зробила крок вперед. Відчуття, що не була одна, змішалося з неспокоєм. Як тільки я ступила перший крок на землю лісу, раптово відчула, як міцна хватка обхопила моє зап’ястя. Мене миттєво притягнули до себе, і я опинилася в коконі холодних рук, від яких я не могла вирватися і нехотіла.

— Милоснику… — ледве вимовила я, хоча й так знала, що він поруч. Тіло напружилося, але серце стало на місце, як тільки я відчула його.

Він був тут. Знову поруч.

— Я буду поруч кожну мить, — промовив він, його голос був тихим і глибоким, так що кожне слово ніби проникало прямо в моє серце. Він не дозволив мені обернутись, залишаючи тільки відчуття його близькості. — Як тільки стане занадто небезпечно, просто тікай. Не озирайся, я зроблю все, щоб відвернути небезпеку.

Його руки, сильні та теплі, обхопили мою талію, притягуючи до нього, немов ми були однією частиною цього світу. Я відчула, як його шкіра доторкнулася до моєї, і серце невидимо застукало в грудях, наче воно прагнуло вирватись. Щока ледь торкалася його грудей, і я відчула, як його дихання стало швидшим, так само як і моє.

Я обережно взяла його руку, ледь відчутну, немов крихка лінія між нами. Тільки так я змогла трохи ослабити його обійми. Звільнивши себе, я обернулась і зустріла його погляд, який палав рішучістю.

— Ми зробимо це, і все закінчиться добре, — промовила я, спокійно, але кожне слово було твердим, навіть якщо в серці моєму звучала тінь сумніву.

Він мовчав кілька секунд, ніби намагаючись прочитати мої думки, а потім заговорив, і я відчула, як холодне зітхання вийшло з його грудей.

— Рівно до опівночі Лісовик буде правити царством духів, — його слова були сповнені важливості, і в них була та сама суворість. — Тому нам не можна затримуватись. Я віднайшов шлях до кочедижника, але він не простий. Тому, щоб ти не бачила чи не чула — не зупиняйся і не озирайся.

Я була готова відповісти, впевнена в собі, коли він знову заговорив:

— Після опівночі запанують духи, а їх звичні обмеження будуть ослабленні. Саме тоді Лісовик буде найсильнішим.

— Ми впораємось.

Мої пальці на його грудях торкнулись мимоволі, а я піднялась навшпиньки, прагнучи доторкнутись до нього, наче для того, щоб подолати весь цей розрив між нами. Та раптом він відсторонив мене, звільнивши від своїх обіймів. Його рух був різким і холодним, мов удар, і в мені прокинулась непояснена тривога.

— Що не так? — запитала я, не розуміючи, чому його ставлення змінилось.

Він дивився на мене, і я бачила, як його очі, зазвичай такі теплі, стали неприступними, як самі гори.

— Я завжди забуваю, поряд з тобою, ким є. Пробач, — його слова були мовчазними, але такі різкі, що я відчула, як тіні пробігають по моїй шкірі. Він відступив, знову стаючи тим самим чоловіком, яким був до цього моменту — суворим, відстороненим. Як його шкіра — холодним.

Я стояла перед ним, не знаючи, що сказати. Але серце моє билося важче, ніж будь—коли, наче воно прагнуло зрозуміти, чому ми обоє стали так далеко один від одного в той момент, коли, здавалось, ми мали бути ближче, ніж будь—коли.

— Ходімо, — промовив він, його голос спокійний, майже відчужений, коли він рушив вперед. Він виглядав таким звичайним, таким людським у той момент, що навіть не вірилося, що переді мною стоїть хтось з іншого світу.

— Дякую за допомогу з Феліксом, — промовила я, наздоганяючи його та йдучи поряд, намагаючись знайти слова, які не здалися б надмірно важкими.

Він кинув на мене швидкий погляд, і в його очах я помітила щось схоже на розуміння.

— Не міг спостерігати за твоїм розпачем, — відповів він, його голос залишався таким же низьким і важким, як завжди. — Вента була майстром варити зілля та готувати лікувальні мазі, і навіть після смерті стала в пригоді… — Він запнувся на мить, але я не стала втручатися. Мовчки йшла поруч, чекаючи, поки він продовжить.

Він глибоко вдихнув, ніби збираючись зібрати свої думки, і заговорив знову:

— Насправді вона не була такою, якою показала себе в вашу останню зустріч.

— Ти спостерігав тоді за нами? — запитала я, намагаючись зберігати спокій.

— Був неподалік… Відчував. Знаєш, у духів є таке, ніби як зір чи слух у людей, але на відстані. І ще… я відчув твій страх і вирішив бути поруч, — його слова були тихими, але вони мали свою вагу.

Я зітхнула, втупивши погляд у землю.

— Мені шкода, що в неї не було більше часу… Можливо, колись вони б поговорили, — прошепотіла я.

Він знав історію моєї родини, тому мені не доводилось уточнювати, що я мала на увазі свою тітку.

— Але ти знаєш, що Лісовик прийшов за нею, бо вона щось знала? — змусила себе згадати розмову з хухами, які розповіли про останні миті Венти.