19 Розділ

— Виходить, наш світ — це обман. Несправжні королі, чаклунські витребеньки й прокляття. А що тоді реальне? — промовила я, не сподіваючись на відповідь.

— Ти реальна, я реальний, — тихо сказав Айрон, але його голос звучав твердо. — Турбота Стефона про Фелікса реальна.

Я відчула, як на мить його слова пробудили тепло в моїй душі, але потім реальність знову важко опустилась на плечі.

— Мій світ ніколи більше не стане колишнім, — я сперлася руками на стільницю, зроблену з темного гладкого дерева, зітхнула і перевела погляд на Айрона. — Людей, тобто відьмарів, справді утримують у темницях?

Кухня, де ми стояли, була затишною й водночас дивною. Широкі полиці з темного дерева, прикрашені різьбленням, тягнулися вздовж стін. На них акуратно розставлені банки й пакунки з травами, порошками й загадковими кристалами, кожен із яких, здавалося, мав свою історію. Вікно, закрите важкою тканиною, впускало лише слабке світло, через що кімната була осяяна лампами з м’яким золотистим світлом.

Айрон на мить задумався, зав’язуючи мішечки, набиті сумішшю, з дивовижною швидкістю й точністю.

— На жаль, це далеко не єдині жахи, які творять скогійські родини, — його голос був тихим, але в ньому відчувалася стримана лють. Він обережно склав мішечки до купи й випростався, вдивляючись у моє обличчя.

— Невже нами справді керують… гобліни? А де ті, хто правив до них? — я відчувала, як напруження пробирається в кожне слово.

— Якщо хтось і знає відповідь, то вже точно не я. За таке знання знищують без сліду, — відповів він із холодною прямотою.

— Айроне, ви досить спритний для таких справ. Моя тітка обов’язково б це оцінила, — я спробувала трохи розрядити атмосферу, хоч усередині мене переповнював неспокій.

Чоловік усміхнувся куточком рота.

— Радий почути похвалу від родовитої травниці. До речі, мій передник тобі дуже личить.

— О, дякую. Степа теж оцінив, — я злегка розсміялася, але швидко посерйознішала. — До речі, чи не буде занадто небезпечно дитині бути поруч?

Айрон зітхнув і поглянув на малого, який присів на табурет поруч із піччю.

— У малого більше нікого немає. Він зі мною з п’яти років. Я і Фелікс — це все, що в нього є. І... я йому не рідний дядько, — він стишив глос. — Його матір була служницею в палаці. Якось вона стала свідком чогось, чого не мала бачити. Її намагався захистити чоловік. Обох стратили, звинувативши в якійсь нісенітниці. Я тоді забрав хлопчика, подалі від їхніх очей. І так він залишився зі мною.

Я мовчала, не знаючи, що сказати. Мені було важко уявити таку історію, хоч знала, що в цьому світі ніщо не буває простим. Я повільно відійшла від столу, проводячи рукою по гладких поверхнях стільниць. Кухонне начиння, прикрашене тонким різьбленням, виглядало водночас функціональним і вишуканим. Ручні деталі на кожному предметі говорили про майстерність його творця.

— Я й уявити не могла, що такі речі кояться в палаці, — нарешті сказала я, намагаючись заспокоїти внутрішню бурю, відволікаючись на розглядання кухні.

— Так, коли весь час живеш у межах одного міста, світ не здається таким небезпечним, — промовив Айрон, дбайливо пакуючи мішечки до торбинки. Його рухи були швидкими, але виваженими.

— Насправді це так, — погодилася я, трохи задумавшись. — Але мене це не врятувало. Душі занапащають і в маленьких містах.

Айрон підвів на мене погляд і ледь помітно всміхнувся.

— Але ваша душа залишилась прекрасною, — промовив він просто, і його слова обпекли мене теплом, яке я давно не відчувала.

Поруч щось шелеснуло. Хлопчик, який до того сидів осторонь, поглянув на мене, ніби намагався знайти щось у моєму обличчі. Він підвівся й обережно підійшов ближче, але зупинився на відстані витягнутої руки.

— Ви допоможете Феліксу? — запитав він, і в його голосі змішались надія та відчайдушна прихильність до скогійця.

Я подивилася йому в очі, відчуваючи, як серце стискається від його щирості.

— Звісно. Я зроблю все, що в моїх силах, і навіть більше, — відповіла я, і ці слова прозвучали для мене самовідданою обіцянкою.

У кімнаті стало тихо, але ця тиша була незвичайною. Якась дивна, майже відчутна енергія застигла в повітрі, ніби об’єднуючи незнайомців, які раптом стали ближчими, ніж могли собі уявити.

Раптом двері тихенько рипнули, і з коридору почувся голос, низький і трохи хрипкий:

— Ти, до речі, гарно виглядаєш, — промовив скогієць, тримаючись за дерев’яний одвірок, ледве стоячи на ногах, але дивлячись на мене з легкою усмішкою. – Сукня неперевершена.

За ним одразу показався Стефон, виглядаючи схвильованим і, водночас, трохи розгубленим.

Я вирячилася на Фелікса, який явно перевтомився й виглядав так, ніби ось—ось знепритомніє. Не вагаючись, я підскочила до нього й обережно підтримала за плече, щоб він не впав.

— Що ти робиш? Тобі потрібно відпочивати! — мій голос звучав строго, але водночас у ньому було чути хвилювання.

Його обличчя залишалося спокійним, хоча в очах пробігала втома.

— Просто не міг залишитися осторонь, — тихо сказав він, але руки його тремтіли, і я ще сильніше притримала його, боячись, що сили його остаточно покинуть.

Стефон спочатку давав йому простір, але очевидно не витримав, підхопив Фелікса з іншого боку.

— Ти чого підвівся? — мої слова звучали обурено, але стримано, бо погляд на змарнілого Фелікса був сильнішим за роздратування.

— Хотів переконатися, що ви не відклали справи. Це треба зробити сьогодні! — відповів він, важко зітхнувши, але з якоюсь впертістю в голосі.

Я різко повернула голову до Стефона, який стояв поруч і здавався винним лише на вигляд.

— Ти чому йому дозволив підвестися? — мої очі були повні незадоволення, що явно спричинило легке збентеження у вовкулаки.

— Та я йому не мамка… Та й він мене не слухає, — пробурмотів він, знизуючи плечима, але уникаючи мого погляду.

— Власне, ти своїм бурмотінням так і нагадуєш насідку над курчам, — підковирнув його Фелікс, тримаючись за живіт, але намагаючись посміхнутися, хоч і ледь помітно.