18.3 Розділ

В момент, коли здавалось, що ми зовсім втратили надію, крізь вікно щось маленьке, але важке влетіло до кімнати. Це розірвало нашу напружену тишу.

– Не дякуйте, – недбало промовив знайомий голос Милосника, вплітаючись у шепіт вітру. – Це краще за ваші ліки.

Я підійшла до предмета, який опинився на підлозі. Це була маленька баночка з вигадливою кришечкою у формі краплі. Я відразу впізнала стиль – схоже я бачила в хатині Венти. Обережно відкривши баночку, мене одразу вдарив нестерпний сморід, від якого я автоматично прикрила обличчя рукою.

Стефон, який стояв трохи осторонь, стрепенувся й швидко обернувся до мене.

– Неймовірно, – пробурмотів він, його голос звучав здивовано і захоплено.

– Ага, неймовірний сморід, – відповіла я, стискаючи перенісся, намагаючись не задихнутися.

– Ні, це ж мед дракона, – очі Стефона загорілися. – Це майже легенда. Він може практично з того світу людину повернути. Від ран навіть сліду не залишиться. Звідки ти це дістала?

– Думаю, це могло належати Венті, – відповіла я, простягаючи йому баночку. – Знаєш, що з цим робити?

– Ще б пак, – усміхнувся він, наче дитина, яка щойно отримала найцінніший подарунок.

Я перевела погляд на Айрона, який мовчки спостерігав за всім цим, але нічого не казав. Лише кивнувши, я рушила до дверей, жестом показуючи, щоб він пішов зі мною.

Перед тим, як зачинити двері, я обернулася. Стефон уже схилився над Феліксом, обережно тримаючи баночку. Я ледь помітила, як він схилився до нього, шепочучи щось.

– Ти не потвора, ти прекрасний, – прошепотів він, ледь торкнувшись губами вуха Фелікса.

Цей момент здався мені настільки особистим, що я тихо зачинила двері, залишивши їх удвох.

– Думаєте, та штука здатна поставити його на ноги? – запитала я, обернувшись до Айрона.

– Не знаю щодо тієї штуки, а от вовкулака точно поставить, – хмикнув Айрон і, трохи шкандибаючи, рушив до виходу.

– Ви куди? – кинула я йому вслід.

– Піду приберу тіла. Сумніваюся, що вовкулака турбувався про це, коли поспішав до Фелікса. Чи пані бажає допомогти? – Айрон обернувся на останніх словах, і його зморшки склалися у своєрідний візерунок посмішки.

– Я займуся сумішшю, якщо ви не проти, – запропонувала я.

– Звісно, не гоже пані такими справами займатися, – відповів він, кивнувши з легкою іронією. – А племінник вам покаже, де кухня. Там і потрібні записи, і все необхідне начиння.

Його тон був водночас шанобливим і трохи жартівливим, що змусило мене легенько посміхнутися. Відчуваючи себе потрібною, я вирішила прийняти цю маленьку місію, яка давала можливість хоч трохи відволіктися від важких думок.

Ми зі Степою залишились у коридорі самі. Хлопчик пішов вперед, час від часу несміливо озираючись на мене.

– Як тебе звуть? – запитала я, намагаючись розвіяти напругу.

– Степа, – відповів він, відкриваючи двері до кухні, яка була в рази більша за мою власну.

– А мене Маланка, – сказала я, посміхнувшись йому.

– Знаю, я бачив вас минулого разу. Фелікс ніколи нікого не запрошував раніше, – промовив хлопчик, відступивши до стіни та ставши майже струнко.

– Справді? Я думала, він має чимало друзів, – сказала я, зупинившись посеред кухні, досі не розуміючи, з чого почати.

– Має, але вони не друзі, – він швидко опустив погляд і додав: – Я приніс вашу торбу з екіпажу.

Степа кивнув на широкий стіл у центрі кухні, де справді лежала моя торба. Поруч із нею була старенька книжка з потертою обкладинкою.

– А ось тут записи, – хлопчик підійшов до столу й, ставши навшпиньки, обережно розгорнув книжку на вкладинці.

– Я все підготував для...

– Для вогняної суміші, – швидко продовжила я, сподіваючись показати, що я обізнана й заслуговую його довіри.

– Так, – підтвердив Степа з легким подивом у голосі. Він подивився на мене уважніше, а потім жестом запросив підійти ближче, щоб я могла ознайомитися із записами.

Заглянувши до книги, я відразу впізнала стиль записів. Подібним чином моя тітка залишала власні помітки, коли створювала рецепти важливих сумішей.

– Цікаво, тут зазначено, що однакову кількість кожного інгредієнта треба відважувати окремо, а тільки потім змішувати, – пробіглася очима по рядках.

– Так, не можна помилятись ні на грам, – жвавіше додав Степа, теж заглядаючи в книгу.

– А ти бачив, як це робили?

– Ага, Фелікс це тестував, коли ми жили біля палацу, – відповів він із легким захопленням.

– Біля палацу? – перепитала я, напинаючи передник, який лежав неподалік на столі.

– Так, Фелікс не любить палац, тому завжди мешкав у будинку неподалік, – пояснив хлопчик. – Наскільки дозволялось.

Я усміхнулася й, поклавши руки на боки, поглянула на нього, ніби демонструючи свій новий вигляд у строкатому переднику, зшитому з різнокольорових клаптиків.

– Ну як я виглядаю?

– Ти як дядько Айрон, – заусміхався Степа, явно відчуваючи себе вже вільніше поруч зі мною.

– Що ж, давай приготуємо суміш. Ти мені допоможеш?

– Звісно, – швидко відповів хлопчик і одразу кинувся до полиць, дістаючи ємності.

Я вирішила розкласти на стіл усе, що принесла з собою. Робота кипіла, і вперше за весь цей день я відчула, що, можливо, ситуація не така безнадійна.

Але побачивши краплі крові на такій торбинці, серце глухо відбилось в ребра. Я одразу поглянула на двері. Звісно, я не очікувала, що чарівні ліки змусить з’явитись Фелікса здоровим прямо зараз у дверях, але думка про страждання скогійця не давала спокою. Він зовсім не здавався мені поганим. Я бачила в ньому біль, відчайдушність, жвавий інтелект та готовність до дій, але й вразливість була йому притаманна.

– Ти знаєш, що це? – запитала я хлопчика, вказавши на кілька інгредієнтів у списку з книги, яких не написав Фелікс мені до списку. Очевидно, він їх мав.

– Ні, не знаю. Це в дядька Айрона треба запитати, – відповів Степа, явно не розуміючи, про що йдеться.