18.2 Розділ

В кімнаті настала тиша, яку порушувало лише важке дихання Фелікса. Стефон обернувся до мене, очі його блищали запитаннями, але я лише похитала головою.

– Бастардів не жалують при дворі, а якщо вони ще й відрізняються, як я, то зовсім не солодко буває, – ледве чутно видихнув Фелікс, змусивши себе посміхнутися, попри слабкість.

Я слухала уважно, стаючи свідком таємниці корони, і яку б небезпеку не несли його слова, я хотіла почути його історію. 

– Моя мати... сестра короля, народила мене від людини, не скогійця, – прошипів Фелікс, його голос тремтів від болю чи то від рани, чи то від важких слів. – Я... напівкровка. І чари на мене не діють, мою природу не приховати прокляттям. 

З кожним словом його обличчя все більше відображало тугу, а голос ставав тихішим, але не менш рішучим.

– Король стратив моїх батьків, навіть власну сестру не пошкодував. А мене... не зміг. Є закон, який не дозволяє обривати чоловічий рід. За кожним моїм кроком стежили з самого дитинства. Але ця рана, – він ковтнув повітря, ледве стримуючи кашель, – вона означає, що тепер у моїх наглядачів є більше вольностей щодо мене.

Фелікс на мить замовк, наче збирався сказати щось ще, але його очі стали важкими від болю. Айрон нахилився ближче, стискаючи його плече.

– Феліксе, не треба, – обірвав його лакей. Його погляд з тривогою ковзнув до мене та Стефона.

– Ні, – Фелікс ледве підняв повіки, але в його погляді горів вогонь рішучості. – Я скажу... скажу те, що ховав усе своє життя.

Він повернув голову до мене, і я відчула, як серце стиснулося в грудях.

– Маланко, – його голос був слабким, але кожне слово лунало з неймовірною вагою. – Вашим королівством правлять самозванці.

Моє дихання перервалося, а Стефон, здавалося, навіть не кліпав очима.

– Мій рід... це звичайні гобліни, яких зачарувала богиня, давши їм вигляд прекрасної раси ідеальних істот. А на мою скогійську половину чари не подіяли... я є доказом того, що вони – гидкі потвори. Але не тільки ззовні, й в середині.

Фелікс закашлявся, і на його губах проступила кров. Айрон закінчив зашивати рану і кивнув Стефону.

– Допоможи мені зафіксувати його, – коротко скомандував він.

Раптом двері кімнати розчинилися, і до нас вбіг юний хлопчина. Його очі блищали від страху.

– Гвардійці! Вони на задньому дворі!

– Чорт! Ви не від усіх позбавилися! – Айрон підхопився, його рука потягнулася до меча, що лежав на комоді поруч із ліжком.

– Не відволікайтеся! – Стефон різко випростався, киваючи на Фелікса. – Допоможіть йому, а я розберуся з ними.

– Що ти збираєшся зробити, хлопчино? – недовірливо кинув лакей, але в його голосі вже не було насмішки.

– Їх п’ятеро, я порахував, – швидко додав хлопчик, наче це мало змінити ситуацію.

Стефон тільки посміхнувся – коротко і ледь помітно.

Я хотіла щось сказати, зупинити його, але в очах Стефона було щось таке, що змусило мене мовчати.

– Якось впораюсь, — кинув Стефон, і здавалося, цей короткий відгук був не стільки обіцянкою, скільки внутрішньою командою. Він смикнув шиєю, і щось одразу почало в ньому змінюватись.

Його трансформація почалася майже миттєво. Я застигла, не в силах відвести погляду. Це було не схоже ні на що, що мені доводилося бачити раніше, навіть ті марення істини, які показували хухи, не могли зрівнятися з цією силою і жахливою красою. Реальність ще більше вражала.

Шерсть швидко покривала його обличчя, ікла виростали, немов звірячий крик, стриманий у горлі, знаходив свою форму. Його тіло стало непомітно більш м’язистим. Кожен його рух, кожен жест випромінював хижацьку загрозу. Він став істотою, чиїм поглядом можна було зупинити серце.

– Я ненадовго, — прохрипів він, голос вже не належав людині. Хижий, низький і обпалюючий, він залишив кімнату, не чекаючи відповіді.

У дверях залишилася тиша, лише моє серце калатало в грудях.

– Хто він? – ледве прошепотів Айрон, все ще вдивляючись у двері. Його руки завмерли над пораненим Феліксом.

– Звичайний вовкулака, — я відповіла буденно, хоча в моїх грудях усе ще стискалося від побаченого. – Давайте я допоможу.

Чоловік зітхнув, наче повернувся до реальності після короткого потрясіння.

– Так, звісно, – він кивнув і, повернувшись до Фелікса, обережно почав фіксувати пов’язку. Його рухи були швидкими, але ретельно продуманими, наче він намагався не завдати зайвого болю.

Я нахилилася ближче, притримуючи плечі Фелікса, допомагаючи Айрону обережно розмістити його на подушці. Його тіло було важким, наче кожен рух коштував неймовірних зусиль.

Коли ми закінчили, я опустилася на стілець поруч із ліжком, спостерігаючи за Феліксом. Його груди ледь помітно здіймалися, очі напівзакриті, але він з усіх сил намагався не втратити зв’язок з реальністю. Видно було, як його воля протистоїть слабкості.

Айрон продовжував шукати щось у коробці з ліками, видаючи тихий шелест. Чути було лише цей звук та нерівний подих Фелікса, який іноді переривався на ледве чутні стогін або шипіння.

Ми мовчали, наче слова в цій кімнаті могли порушити крихкий баланс між життям і небуттям. Мої очі спостерігали за обличчям Фелікса, спотвореним втомою і болем, але з якоюсь незбагненною стійкістю, яка приковувала увагу. Його напіврозплющені очі ковзнули на мене, і я відчула, як слабка посмішка торкнулася його губ, хоч і тривала лише мить.

– Я швидко відновлююсь, – прошепотів він, його голос був ледь чутним, але наповненим іронією, яку не змогли вбити навіть біль і виснаження. – Але не безболісно.

Я відповіла йому слабкою посмішкою, хоча всередині серце стискалося. Коли ти сидиш поруч із життям, яке висить на волосині, ти ніби відчуваєш, як і твоє власне б’ється на межі можливого.

– Ти одужаєш, – сказала я, дивлячись на нього.

– Звісно одужаю, – слабко відповів Фелікс, але тоном впевненості.