17.2 Розділ

— Після полудня я вийду на сцену на площі. Зустрінемося одразу після промови за трибуною, — продовжив Фелікс, витягуючи з—під плаща звернутий аркуш і простягнувши його мені. — Але до цього потрібно дещо зробити. Як виявилось деяких інгредієнтів у вашому місті не знайти. Але хто, як не травниця повинна це мати.

Я взяла аркуш і, розгорнувши його, прочитала список.

— Так, це не складно дістати. А що це за вогнева суміш? — я підняла очі на нього, зберігаючи спокій.

— Це спеціальний склад, який при згоранні утворює ядкий дим. Він нестерпний для деяких істот, зокрема тієї, що супроводжує богиню, — пояснив він. — Нам потрібен час, щоб підготуватися, і ця суміш може його забезпечити. Я знайшов місце за містом — тихе та пустельне. Там ми зможемо провести виклик без зайвих очей.

— Добре, — я обережно склала аркуш і сховала його в невеличку кишеню на поясі. — Я зберу все, що зможу знайти.

Стефон, який до цього мовчав, різко підняв голову й втрутився:

— Може, не обов’язково йти на цей ризик із кочедижником? Це занадто небезпечно.

Стефона раптом згадав про мою місію в цьому задумі, хоча ще вчора сам запропонував знайти диво—квітку. 

— Вогнева суміш не подіє на богиню. А кочедижник працює незалежно від сили носія. Нам не завадить удача й захист в цій справі, — Фелікс провів поглядом по черзі по нас, наче шукав тіні сумнівів. — Я, звісно, не відпустив би Маланку одну, але Милосник — один із них. Він знає, де шукати кочедижник, і не дозволить їй постраждати.

— Я згодна, — кивнула я, відчуваючи легке хвилювання, яке змішувалося з цікавістю. — Ми знайдемо її. Ще з дитинства чула легенди про цю диво—квітку, але й уявити не могла, що вона справді існує. Хоча б одним оком на неї поглянути...

Фелікс усміхнувся ледь помітно, та його серйозність не зникла.

— Квітки — квітками, але ми маємо бути готові до боротьби, — він поклав на стіл довгий ніж із різьбленою рукояттю. Сталь леза виблискувала в тьмяному світлі, наче підсилювала його слова.

— Згоден, — додав Стефон, спокійно поклавши руку поруч із ножем. Його пальці, що подовжилися і стали схожими на кігті, обережно провели по поверхні столу, залишаючи ледь помітні подряпини.

— Тільки рука, чи ти ще щось вмієш трансформувати? — Фелікс зухвало усміхнувся, його брова ледь піднялася.

— Для тебе, можу, й не тільки руку, — відповів Стефон таким самим викличним тоном.

Я лише закотила очі, не стримуючи легкої усмішки.

— Це все прекрасно, — втрутилася я, — але що з моїм захистом? Мій тичковий ніж тут не надто допоможе.

— Щось підберу зі свого арсеналу, — спокійно сказав Фелікс, сховавши ніж у піхви, під плащем.

Я підвелася, вирівнюючи плечі:

— Отже, зустрічаємось після твоєї промови за сценою. Мені час повертатись, тітка чекає.

Стефон піднявся разом зі мною, його рухи були граційними, як завжди.

— Я допоможу, — Стефон простяг руку, щоб перехопити кошик, але я відсторонилась.

—  Мені потрібно побути на самоті, —  промовила я, даруючи йому легку усмішку.

Я залишила Фелікса й Стефона, повільно рушаючи додому. По дорозі мене переслідували сотні думок. Образ Милосника, загадковий і, здається, ще більш незрозумілий після того, як хухи розкрили мені істину про нього. Лісовик із його моторошною наполегливістю і незрозумілим зв’язком із богинею. Їхні історії перепліталися, немов лісові стежки, гублячи мене серед істини.

Зрештою, я відкинула всі ці думки. Зараз я хотіла по—справжньому побути з тіткою. Її мовчазний смуток, що ховався в кутиках очей, здавався важчим за всі мої клопоти.

На нашій маленькій кухні вирувала тиха магія. Ми разом створювали не просто страви, а маленькі смачні історії, наповнені сміхом і теплими спогадами. Тітка, здавалось, на хвильку забула про своє горе: її сміх дзвенів, як дзвіночки, і навіть зморшки навколо очей здавалися м’якшими.

— Пам’ятаєш, як я навчала тебе крутити вареники? — вона злегка штовхнула мене ліктем, коли я скручувала тісто.

— Як же не пам’ятати, тітко, — усміхнулася я. — Тоді половина начинки опинилася на підлозі, і ти ще тиждень жартувала, що то були вареники для мишей.

— А тепер подивись, яка майстриня виросла, — вона гордо зітхнула, вдаючи поважний тон, але в її очах світився сміх.

Коли страв було наготовлено більше, ніж ми могли з’їсти, ми разом вийшли у двір. На землі теплими острівцями відчувалася денна спека, але вітерець згладжував та дозволяв дихати на повні гуди.

Я скинула взуття, відчувши босими ногами м’яку землю. У цей день це була наша традиція — ходити босоніж, щоб відчути з’єднання з природою, подякувати їй за все, що вона нам дарує.

Тітка мовчки ступила поруч, її кроки були повільними, майже врівноваженими.

— Пам’ятаєш, як мама казала, що земля забирає весь смуток? — запитала я, дивлячись на тіні, що падали від дерева в нашому дворі.

— Пам’ятаю. Твоя мама завжди була ближчою до природи, ніж я. Але, знаєш, може, вона й права, — тітка глянула на мене, її погляд був теплим і трохи сумним.

Я кивнула, стискуючи пальці ніг у траві, ніби намагалася впустити всю тяжкість у землю. На мить здалося, що вона справді приймає її, залишаючи лише тишу, теплу і лагідну, як наша маленька кухня, наповнена сміхом.

В своїм пам’яті я викарбували сьогоднішній день, щоб завжди повертатись до нього, як час який може не повторитись.

Тітка вирушила частувати сусідку Євстахію, захопивши з собою миску з варениками. Вона завжди називала це "сусідськими балачками", хоча я знала, що насправді це була її можливість трохи забутися і посміятися з давніх історій. Я залишилася сама, час зустрічі невпинно наближався.

Зібравши потрібні інгредієнти по списку, що надав Фелікс, у маленькі мішечки, які дбайливо склала в торбинку, я кинула погляд у дзеркало. Хоч сукня, яку я обрала, не відрізнялась високою вишуканістю, без яскравих барв чи модних деталей, вона мала свою чарівність. Я зітхнула. Сьогоднішній день міг закінчитися як завгодно, і берегти цю сукню "на потім" здавалося марною справою. Адже купувала я її спеціально для свята Літах.