17 Розділ

Відчувши, як простір між нами нарешті звільнився, я обернулась до нього, не приховуючи невдоволення. Мій погляд був сповнений роздратування, що буквально виблискувало на обличчі.

— Вибач, я хотів тільки перевірити, — зніяковіло промовив він, піднявши руки в примирливому жесті, ніби це могло врятувати ситуацію. — Мені потрібно бул...

Слова зависли в повітрі, не встигнувши завершити свою невдалу місію, бо ще до того, як його руки встигли доторкнутись до мене, він раптом відлетів назад, мов іграшковий солдатик, підхоплений вихором. Траєкторія польоту була вражаючою — добрих кілька метрів, не менше. Його спина глухо вдарилася об землю, а руки схопились за груди, ніби хтось силоміць вирвав з нього все повітря.

— Ма... Маланко! — прохрипів він, ледве піднімаючи голову.

Я зробила глибокий вдих, намагаючись заспокоїти власний пульс. Його слова лише підливали масла у вогонь.

— Досить. Не хочу більше нічого чути, — холодно відрізала я, змусивши його змовкнути одним лише тоном. — Навіть жаліти не буду.

Я різко розвернулась і рушила до будинку, залишаючи його позаду.

Зупинившись на порозі, я, навіть не оглядаючись, кинула через плече:

— І ти теж залиш мене в спокої. Знаю, що це ти зробив.

Тиша, що відповіла мені, була надто промовистою. Милосник, звісно, не з'явився. Але я чітко відчувала його присутність — невидиму, але беззаперечну. Його втручання було очевидним, навіть якщо він вирішив зіграти у свою улюблену гру "я тут ні до чого".

Я грюкнула дверима, дозволивши їм зачинитись так гучно, ніби це могло закрити не тільки будинок, але й усе, що мене зараз оточувало. Але гірке усвідомлення того, що мене почули, не принесло ані задоволення, ані спокою.

— Нехай самі граються у свої ігри, — пробурмотіла я, йдучи темним коридором, де стіни, здавалося, зливалися з тінями, а звук моїх кроків лунав надто голосно для цієї тиші.

— Маланочко, це ти? — пролунав голос із кімнати тітки, такий слабкий, що я ледь його розібрала.

— Вибач, я тебе розбудила?

Я обережно зазирнула до кімнати. Тітка лежала на ліжку, відвернувшись до стіни. Світло з вікна, тьмяне і приглушене, малювало її скручену постать. Було щось у цій сцені, що стискало серце: ніби її самотність заповнила всю кімнату.

— Ні, щось не спиться, — відповіла вона глухо, без жодної емоції, так, ніби слова вислизнули від неї самі по собі. — Але ти йди, відпочивай.

— Точно? Може, хочеш поговорити? — я залишилася стояти в одвірку, переминаючись із ноги на ногу. Мій внутрішній конфлікт розривав мене. З одного боку, я хотіла підтримати її, залишитися поруч. Але з іншого, у мене зовсім не було слів. Що я могла сказати? Сьогодні вона втратила матір, а я... я витратила цей день на те, щоб планувати помсту. Усвідомлення цього пронизало мене, змусило затримати подих. Що сталося з моїм життям?

— Я вже майже засинаю, дякую, люба, — її голос був тихим, але остаточним.

— На добраніч, — відповіла я, підійшовши до неї ближче. Обережно нахилившись, поцілувала її в скроню, відчувши холодну напругу під шкірою.

Я залишила кімнату з важкістю, яка повисла в грудях. Вона не хотіла ділитися своїм горем. Можливо, вирішила поховати його глибоко в собі чи просто дати собі час. Я зрозуміла, що не маю права примушувати її говорити. Це був її біль, і тільки вона могла вирішити, коли буде готова впустити когось у свій світ.

Коридор знову поглинув мене, здавшись нескінченним і темним, а в голові пульсувала одна думка: завтрашній день стане вирішальним?

Йшла добре знайомою вуличкою міста, що виглядало так, ніби його доторкнулося саме сонце. Кам'яна бруківка, здавалося, вбирала в себе тепло літнього ранку, а кожен крок лунав дзвінко й водночас м'яко під мелодію пташиного співу. Вузькі проходи між будинками, прикрашені віковими виноградними лозами, дихали спокоєм і затишком. У кожному дворі, крізь прочинені хвіртки, виднілися свіжосплетені вінки із польових квітів, що розповідали історію літа. Хвіртки були оздоблені саморобними прикрасами — сонячними символами, стрічками та маленькими дзвіночками, які легенько дзенькотіли на вітру.

У руці я несла пустий кошик, виготовлений з лози, що ще пахнув лісом. Але незабаром він наповниться всім необхідним для приготування святкового квасу, пишного короваю та вареників з вишнею. Ці страви незмінно супроводжували свято Літах кожного року. Завжди цього ранку ми вирушали разом з тіткою на базар за свіжими продуктами, але цього разу тітка залишилася вдома. Вона сказала, що хоче побути сама, і я не стала сперечатися, розуміючи, що їй потрібен час для своїх думок і, можливо, для сліз.

Вулиця ожила святковим ритмом. Молодь у легких вишитих сукнях крокувала поруч із дітьми, які носили рогаті маски, сміючись і граючись. Дехто, як і я, ще поспішав зробити останні покупки, обираючи фрукти, трави чи свіжоспечений хліб. Запах кориці, меду й трав'яного настою змішувався з ароматом лип, що розквітли над лавками базарників.

Пройшовшись по своїх улюблених крамничках і наповнивши кошик до країв, я рушила додому. Важкий кошик хитався в такт моїм крокам, коли раптом незнайома рука його забрала. Зупинившись і вже готуючись обуритися, я побачила знайоме обличчя, що вигулькнуло з—під вовчої маски.

— Справді? Ти одягнув маску вовка? Дуже символічно, — я підняла брову, хоча не могла втримати посмішку.

— Скажи, і ніхто не здогадається хто під нею, — відповів Стефон, показуючи білосніжні зуби в широкій усмішці і повертаючи маску на місце.

— А ти навіщо кошик забираєш? — склала руки на грудях, намагаючись виглядати серйозно.

— Допомогаю, важкий для тебе. А ще Фелікс чекає нас неподалік, — сказав він і підніс лікоть вільної руки, пропонуючи мені взяти його під руку.

Від його голосу у мене всередині щось защеміло, і цей звичайний жест, що виглядав таким буденним, раптом здався мені таким звичним.