16.3 Розділ

Його заява вдарила мене, мов крижана хвиля. Відчула, як запалюється гнів, але утримала себе в руках. Замість того, щоб кричати, я стиснула кулаки під столом.

— Все сказав? — прошипіла я, відчуваючи, як горло стискає лють.

Моя репліка зависла у повітрі, але не залишилася без відповіді.

— Досить! — різко промовив Милосник, його голос звучав, як грім у цій натягнутій тиші.

Скогієць скористався нагодою взяти ініціативу, виголосивши рівним, майже буденним тоном:

— З цього дуже конструктивного діалогу можу зробити висновки, — його іронія прозвучала тонко, але її не можна було не помітити. — У нас є можливість викликати богиню. Ми знаємо про її почвару—охоронця й про камінь, який вона має при собі.

Фелікс поставив келих на стіл і, переплівши пальці, трохи нахилився вперед. Його вигляд нагадував стратега, який підбиває підсумки перед вирішальною битвою.

— Щодо того, як знищити камінь, це можна вирішити в ніч духів. Саме тому ми й чекаємо Літах. У цю ніч все химерне стає реальним, і його можна знищити як будь—яку звичайну річ. Якщо виникнуть питання, попереджаю: це перевірено. Подібним чином уже руйнувалися родинні артефакти. Але тепер найголовніше: як непомітно викрасти цей камінь?

Тиша заповнила кімнату. Кожен із нас занурився у свої думки, переварюючи сказане. Напруга висіла в повітрі, але цього разу вона була іншого ґатунку. Не через сварки, а через розуміння, що ми стоїмо на межі чогось величезного.

Я, врешті, наважилася порушити цю мовчанку.

— Це не єдине питання, — сказала я, підкреслюючи важливість своїх слів. Мій голос звучав тихо, але твердо. — Треба взяти до уваги Лісовика. Без нього нічого не відбувається. Він втрутиться, і тут навіть питання не стоїть. Тим більше, що це ніч духів.

Мої слова зависли в кімнаті, здавалося, навіть повітря стало важчим. Кожен зрозумів, що справа набагато складніша, ніж здається.

— І що тут складного? — легко заговорив Стефон, його голос був майже зневажливо легким, наче він тільки що придумав просте рішення. — В ніч Літах захистить кочедижник. Спитай у свого духа. Вони завжди знають, де його шукати.

Тон його слів був досить зневажливим, але я стримала свою реакцію.

— Хороша ідея, — сказав скогієц, і його погляд змістився до Милосника. — Ти знаєш, де в ніч Літах розквітає магічна квітка? Кажуть, вона вдачу приносить. Нам би вона точно знадобилась.

Милосник не відповів одразу. Його погляд став серйозним, і в ньому я прочитала важку тінь роздумів.

— Щоб її дістати, треба пройти через сам шабаш лісових створінь. Це навіть небезпечніше, ніж зустріч з богинею, — безнадійно промовив він, його голос був тихий.

Тишу перервав Стефон, красномовно звернувши на мене свій погляд.

— От і добре, що на нашій стороні один з цих лісових духів, — його слова прозвучали впевнено, з тонкою іронією.

Мій погляд зустрів його, і в той момент між нами пройшла іскра нерозкритого конфлікту, немов невидима нитка, що обвивала нас обох, хоча ніхто не смів її порушити.

— Милосник з Маланкою дістануть кочедижник і прикличуть богиню, — промовив скогієц майже по—діловому, його голос був спокійним, але в словах відчувалася прихована напруженість. — Я приберіг кілька фокусів, що здатні притримати охоронця Магури.

Його впевненість змусила мене відчути себе частиною гри. Я ковтнула повітря, намагаючись приховати своє хвилювання, і краєм ока помітила, як Милосник зберігає мовчання.

— Що ж, а я поцуплю камінь, — кинув Стефон, сарказм в його голосі була настільки густою, що, здається, заповнила простір між нами. — Зрештою, в мене це найкраще виходить.

Вовкулака вперто посміхнувся, але його очі спалахнули диким вогнем. Було очевидно, що він прагнув довести свою значущість.

— А якщо щось піде не так? — я знову озвалася, але цього разу мій голос прозвучав твердо, майже виклично. Я знала, що моя роль була важливою, але ризик здавався величезним.

Стефон лише знизав плечима, його посмішка стала ще ширшою.

— Ну, тоді ми просто... імпровізуємо, — кинув він, і в його словах відчувалася підступна впевненість.

Його легковажність викликала в мене обурення, але я стрималася, побачивши, як Милосник легенько хитає головою. Він, здається, вже все вирішив для себе, хоча нічого не казав уголос.

Скогієц, навпаки, спостерігав за нами зі звичною холоднокровністю, обмірковуючи кожне слово, кожен рух. Його стриманість лише підкреслювала контраст між ним і вовкулакою, що кипів енергією, як готовий до бою звір.

Напруга в кімнаті була майже відчутною, і я знала: цей план — наша єдина надія, але водночас і величезний ризик.

— Ти не людина! — впевнено констатував Милосник, поглядаючи в протилежний бік столу.

Стефон уже набрав у груди повітря, готуючись випалити щось обурене, але помітив, що Милосник дивиться не на нього, а на скогійця. Вовкулака змовк, видихнувши своє роздратування, і обережно, майже нервово, кинув погляд на Фелікса.

— Тут більше питання, скільки якої крові мені дісталось, — скогієц криво посміхнувся, його обличчя освітилося відтінком знущання, але в очах виблискувала холодна сталь.

Милосник нахилив голову, ледь помітно звузивши очі. Його погляд, гострий і незламний, ніби пронизував душу.

— Будь-ким завгодно, це не моя справа. Скажу одне: якщо Маланка постраждає, жоден із вас не отримає бажаного, — його голос став крижаним, а кожне слово — чітким, як удар клинка. Він обвів присутніх поглядом, який змусив навіть Стефона відвести очі.

Скогієц нахилився вперед, підтримуючи свою криву посмішку, яка лише поглибила тінь на його обличчі. Його очі блищали, але цей блиск був чимось потойбічним, лячним.

— Як тільки ти замовкаєш, починаєш мені когось нагадувати, — його голос звучав із незбагненною глибиною, ніби до нього домішувався відгомін іншого світу. — А коли розмовляєш, починаєш дратувати.