16.2 Розділ

— Стефон приєднається до нас? — запитала я з вдаваною байдужістю, хоч у голосі прозвучала нотка цікавості.

Мій погляд ковзнув до скогійця. Навіть тут, у спокійній атмосфері, він залишався в рукавичках і одязі, який закривав його до самої шиї. Це здавалося неприродним, особливо влітку.

— Звісно. Невдовзі, як тільки надумає. — Його тон залишався рівним, але в кутиках губ промайнула тінь усмішки. — Отже, як я й думав, Магура все ще тримає біля себе ту псину—птаха.

— Ти вже знав про це? — запитала я, ковтнувши напою. Його терпкість розслаблювала, і я відчула, як мої плечі трохи опустилися.

— Підозрював. Але як і з каменем, не був певен. — Він налив собі багряного напою, хоча до їжі навіть не торкнувся. — Записам моїх предків, які я вивчав, кілька сотень років, могли містити застарілу інформацію.

— Ви щось знайшли в щоденнику? — запитала я з цікавістю, обпершися ліктем на стіл.

— Так, — відповів він, приглушено. — Там описано ритуал, за допомогою якого можна викликати богиню. Але... судячи з обірваних записів, щось пішло не так. Вона з'явилася, але магічні символи не втримали її в колі. Це небезпечно, але...

— Це буде безрозсудливо, — раптово пролунав твердий голос з іншого краю столу.

Милосник сидів невимушено, майже зухвало, спершись на спинку стільця. Його долоні спокійно лежали на підлокітниках, а поза випромінювала наче саме він контролював ситуацію. Він з’явився раптово, як завжди, мовби з нічного повітря, зітканий із тонкої тканини між реальністю та примарою.

— О, вітаю! Нарешті я побачив цього славнозвісного духа, — скогієць весело підняв келих, його очі блищали зухвалим азартом. Сцена виглядала настільки дикою, що я ледь стрималася, аби не зойкнути. Але, як і багато останніх днів, усе неймовірне ставало звичним.

— Чому безрозсудливо? — запитала я у Милосника, більше дивуючись його словам, ніж самій його появі.

— Бо не існує жодного справжнього ритуалу для виклику Магури, — відповів він різко, його голос був рівним, але в кожному слові бриніло напруження. Його обличчя, завжди таке спокійне і відсторонене, тепер застигло в жорсткій рішучості.

Скогієць відкинувся на спинку свого крісла, посміхаючись:

— Очевидно, ти помиляєшся. У записах є деталі, яких не міг знати жоден смертний, якби не бачив її власними очима.

Милосник схилив голову набік, ніби уважно вивчав скогійця, а потім відвів погляд.

— Викликати її можна. Але всі ритуали, які ви знаєте, — це її власні вигадки. Магура обожнює такі ігри. Вона спостерігає, як хтось вірить у контроль, виголошує свої бажання, а потім… — він зробив паузу, і його очі, що здавалися димчастими, блиснули загрозливо. — Вона забирає їхню душу, коли награється.

Я відчула, як прохолода пробігла спиною. Розслаблений настрій за столом випарувався, поступаючись місцем напрузі.

— Ти сам сказав, що ритуал не завершився вдало, — продовжив Милосник, зупиняючи погляд на скогійцеві.

Скогієць різко вирівнявся на стільці, обережно поставивши келих на стіл, наче боявся, що його думки ось—ось вибухнуть у голосі.

— Це пастка! — констатував Фелікс, і його тон був уже не таким легковажним, як мить тому.

— Це пастка, — спокійно підтвердив Милосник, майже відчужено, але в його погляді блищала гірка іронія.

Фелікс на мить затримав погляд на своєму келиху, ніби шукаючи відповіді у глибокому рубіновому кольорі вина.

— Я шукав цей щоденник стільки років… І все це виявилося пасткою? — його голос звучав як зламаний інструмент — розчарування було майже відчутним.

Раптом двері розчахнулися, і до столової швидким, упевненим кроком увійшов Стефан. Його напіврозхристаний вигляд та напружений вираз обличчя відразу зруйнували мимовільну напругу.

— Це що, всезагальні збори? — вовкулака зупинився посеред кімнати, знизуючи плечима й ковзнувши поглядом по обличчях присутніх. Його очі затрималися на Милосникові, а потім сховалися під важкими бровами.

— Погані новини: ми не здатні прикликати богиню. І, здається, не існує жодної захисної магії проти богині, — промовив Фелікс, постукуючи пальцями по столу. Його голос звучав рівно, але обличчя виражало суміш втоми та зневіри.

— Власне, це можливо, — несподівано втрутився Милосник. Його голос був м’яким, але слова змусили всіх завмерти. — Прикликати її для мене — не проблема. Проблема в іншому: як дістати камінь і знищити його.

Стефан підняв брову, хмикнув і недовірливо розвів руками:

— Чудово. Будемо слухати поради лісового духа? Може, ще й на чаювання його запросимо?

— Ти будеш буркотіти чи допомагати? — різко запитала я, втупившись у нього поглядом. Його реакція була негайною: він уникнув мого погляду, ніби відмовлявся визнати, що я маю рацію.

Стефан мовчки обійшов стіл, кроки його були м’якими, майже нечутними, як у звіра, що підкрадається. Не кажучи більше ні слова, він опустився на вільне місце поруч із Феліксом, але жодного разу навіть не поглянув у його бік.

Я кинула швидкий погляд на Милосника. Його обличчя було незворушним, але погляд — уважний, неначе він розгадував щось приховане в кожному жесті Стефана та Фелікса. Напруга між ними була майже відчутною, як електрика у повітрі перед бурею.

— То що далі? — обережно запитала я, хоча серце стискалося від передчуття відповідей, яких я, можливо, не хотіла почути.

— Я погоджусь на її умови. Прикличу її, скажу, що згоден вирушити з нею та посісти місце поряд. Зробити те, чого вона домагалася від мене всі ці роки, — голос Милосника був спокійним, навіть занадто.

Фелікс різко підняв на нього здивований погляд, наче ці слова вибили з нього повітря. Я ж не могла відвести очей, відчуваючи, як жар емоцій розтікається всередині. Він, який роками чинив опір її владі, тепер говорив це так легко, наче прийняв неминуче.

— Це великий ризик, — одразу мовила я, намагаючись зупинити цей потік думок, поки вони не стали діями.