16 Розділ

Швидко покинувши екіпаж, я направилася до будинку. Варто було ступити на ґанок й постукати, як мене одразу впустили всередину.

— Дякую, я знайду дорогу сама, — кинула я чоловіку в темній уніформі, який стояв на вході. Його постава, майже військова, видавала в ньому не лише слугу, а когось, хто звик до дисципліни й влади.

Не чекаючи відповіді, я рушила коридором, що вів до саду. Але мою увагу привернув віддалений гомін. Голоси звучали різко, на підвищених тонах. Я зупинилася, прислухалася і обережно зазирнула через скляні двері, що вели у внутрішній дворик.

Стефон стояв у напівоберті, але його напруга читалася навіть у профілі. Руки були були напруженими, щось жестикулювали, а губи ледь помітно смикалися, ніби він насилу стримував себе від чогось.

— Я спершу вважав усе це жартом, — його голос лунав гірко, змішуючи роздратування і зневіру. — Ну як божество може взяти когось і перекинути в інший світ, а потім просто… забути про це?!

Він махнув рукою, ніби намагався відкинути свої думки разом із жестом.

— Думав, вона прийде, забере мене назад, і я все це згадаю як якусь абсурдну пригоду. Але з кожним днем розумів — мене ніхто повертати не збирається. А потім ще цей суд... — Він скривився, наче згадка про це приносила фізичний біль.

Я ледь дихала, слухаючи його.

— Мене назвали злодієм. Та я з роду нічого не крав! Ну хіба що, — тут його обличчя затверділо, але в голосі пролунав натяк на сором, — алкоголь із батьківського бару. Або... добре, курку сусідську задрав, коли вперше обернувся. Але це ж не робить мене крадієм! А те золото навіть не знадобилось.

Він зробив крок убік, і я побачила, як він раптом завмер.

— А потім стало гірше. Маланка… Вона така мила, що це лякає. Вона була добра до мене. Я піддався спокусі... і поцілував її.

Його голос зламався, але він знову підвищив тон, наче намагався переконати когось, крім себе.

— А вона… наче й не була проти. А потім навіть не дивилася мені в очі.

Я ковтнула клубок у горлі. Слухати це було важко, але зупинитися я не могла.

— Так вона тобі все—таки подобається? — голос скогійця прозвучав із легким викликом, коли він зробив крок ближче до Стефона.

Вовкулака промовчав, лише кинув на нього нетерплячий погляд, що міг означати як обурення, так і приховану цікавість. Їхні постаті стояли одна проти одної, немов два мисливці, які от—от кинуться до бою.

На круглому столику між ними лежав щоденник барда, його зношена обкладинка мовчки свідчила про минулі події. Поруч із ним парував неторкнутий чай, а трохи далі стояла майже порожня склянка з алкоголем. Місце виглядало так, ніби його раптово покинули.

Напруга між чоловіками була відчутна майже фізично. Їхні погляди, рухи, навіть мовчання створювали відчуття, ніби в повітрі літають блискавки. Я вже було подумала, що варто втрутитися, але мене зупинила не тривога, а дивна інтимна цікавість до того, що відбувалося.

— Це було краще? — несподівано запитав скогієць, його голос змінився, став трохи м’якшим, але не менш напруженим.

— Краще ніж що? — Стефон підняв брову, явно збитий з пантелику.

— Ніж це.

Скогієць різким рухом опинився впритул до Стефона і, не чекаючи відповіді, поцілував його.

Я різко відвернулася, притулившись до холодної стіни. Це був момент, у який я не мала права втручатися, та й не хотіла. І момент, якого я точно не чекала. Але думка про те, що я стала свідком чогось настільки інтимного, викликала в мені змішані почуття: сором за те, що підглядаю, і... дивне захоплення.

Я намагалася переконати себе піти, але, як зачарована, знову виглянула через скло.

Дивно, але Стефон не відштовхнув його, не відвернувся. Навпаки, він відповів на поцілунок, і їхній контакт ставав усе більш насиченим, усе менш стриманим.

Я відчула себе зайвою, абсолютно недоречною в цьому моменті, але ще більше — я відчула заздрість. Не до когось із них, а до їхньої пристрасті, до того, як безоглядно вони занурювалися в свої почуття. І тоді, нарешті, я зрозуміла напругу, яка завжди висіла між ними. Як я могла не здогадатися?

Руки скогійця міцно стискали обличчя Стефона, ніби він боявся, що ця мить близькості вислизне, якщо він послабить хватку. Їхній поцілунок був таким інтенсивним, що здавалося, наче обидва віддавали останнє, що залишилося від їхньої душі. Але в Стефоні не було навіть натяку на сумнів чи бажання зупинитися. Його сильні руки опустилися на груди скогійця, злегка притискаючи, і я відчула, як між ними народжується щось нове.

Я зрозуміла, що повинна залишити їх. Навшпиньках, намагаючись не створити шуму, я відійшла від дверей і попрямувала до вітальні. Там голосно звернулася до лакея, який чекав неподалік, неначе передчував мою присутність.

— Я зачекаю тут, — сказала я, сідаючи в м’яке крісло, яке прийняло мене, ніби старий друг.

— Бажаєте чогось? — пролунав голос чоловіка в темній уніформі. Він з’явився так швидко, що я ледве встигла зреагувати, але його ввічливість була бездоганною.

— Я б не відмовилася щось перекусити, якщо це не буде надто клопітно, — ввічливо відповіла я, тільки зараз згадавши, як давно нічого не їла.

— Звісно, пані. Завжди щось готую, поки є можливість і ми не повернулись до палацу. Хоча Фелікс зазвичай надає перевагу вечерям у місті. Але я впевнений, моя страва вам сподобається, — відповів він із теплом у голосі, яке зовсім не пасувало його суворій уніформі.

— Дякую, із задоволенням посмакую, — усміхнулася я.

Коли лакей відійшов, я замислилася над його словами. У них вчувалась така невимушеність, наче він і Фелікс були рівними в своєму спілкуванні. Це йшло всупереч усім уявленням про скогійців. Я ніколи не чула, щоб хтось із них дозволяв собі настільки близькі стосунки зі звичайними людьми. Навпаки, їхньою непохитною традицією було тримати дистанцію, і навіть більше — змушувати інших опускати очі, якщо ті ненароком опинялись поруч із представником королівського роду.