15.3 Розділ

Ці слова зависли в повітрі між нами, як правда, яку він не хотів прийняти, але в яку так хотіла вірити я.

— Маланко, – його руки міцно тримали мене за лікті, але в очах читалася боротьба. – Ти бачиш бажане, а не реальність. Світ духів створений для того, щоб вводити в оману. Не довіряй тому, що бачиш.

— Якби ти бачив те, що й я! – я вдивлялася в його очі, шукаючи в них щось, що підтвердить мої слова. – Милоснику, це не ілюзія!

Його відповідь застрягла десь між грудьми та горлом, але мить раптово перервало пронизливе каркання. Над нами пролетів велетенський чорний птах, закручуючи в повітрі потоки густої аури.

— Крук, – я підняла голову в небо, відчуваючи, як тиск на плечі підсилився. – Їх останнім часом побільшало.

— Це не просто крук, – тихо сказав Милосник, але в його словах прозвучав несподіваний страх. – Це Віщун.

Він відпустив мої лікті й різко оглянувся, ніби чогось очікував.

— Тобі треба йти, – сказав він жорсткіше, ніж раніше. – Зараз!

— Ні! – я зробила крок назад, уперто піднявши підборіддя. – Не піду, поки не розкажеш мені про Магуру.

Його погляд змінився: тепер у ньому були сум і… страх? Він дивився на мене так, ніби мої слова розбудили щось, що краще залишити сплячим.

— Магура – це кінець, – сказав він нарешті. – Її ім’я не варто вимовляти. Вона забирає тих, хто спробує розкрити її таємниці.

— А ти? – різко запитала я, роблячи ще один крок ближче. – Чого ти боїшся? Хібо може бути гірше за таке існування?

— Може, коли вона дізнається про тебе, – сказав він, відвертаючись, ніби боявся, що його очі видадуть більше, ніж він хоче сказати.

Птах знову пролетів над нами, здійнявши порив вітру, що здавалося, вибив із моїх грудей залишки впевненості. Але замість страху я відчула злість.

— Якщо я вже вплуталася, то мені потрібна правда! – вигукнула я, хапаючи його за зап’ястя, змушуючи зупинитися. – Розкажи мені все.

Він дивився на мене довго, мовчки, і нарешті кивнув, опустивши плечі, ніби здався.

— Добре. Але йди! – твердо повторив.

— Але ж як…

— Сідай в екіпаж, у якому приїхала. У нас буде час, поки він буде їхати, — тихо, але чітко сказав він, стаючи майже примарним.

Я машинально стисла пальці на його зап’ястку, намагаючись затримати його, але лише пройшла крізь порожнечу. Його не стало. Холодний подих вітру нагадав про те, що я залишилася одна.

Мені не залишалося нічого іншого, як виконати його пораду. Швидко рушивши з місця, я почала спускатися з пагорба. Каміння під ногами шаруділо, а трава хрумтіла, ніби сама природа прагнула видати мене.

Екіпаж все ще стояв неподалік, його темний силует чітко вимальовувався на фоні світлого неба. Я пришвидшила крок, але з кожною секундою відчуття, що за мною хтось спостерігає, посилювалося.

Здавалося, що це невидиме око палить потилицю, змушуючи мене стискати кулаки й постійно озиратися. Кроки ставали короткими, а п'яти ніби обпікали вогнем страху.

— Це лише уява, — пробурмотіла я собі, але не зупинялася. – Таким чином, невдовзі я буду боятись власної тіні.

Діставшись до екіпажу, я різко смикнула дверцята, змусивши їх голосно скрипнути.

— До будинку Фелікса, — гукнула візнику. – Не поспішайте.

Усередині було темно й затишно, але це не принесло бажаного полегшення. Швидко зачиняючи двері за собою, я вдихнула на повні груди.

— Ну, ось я тут. Що далі? — запитала я в тиші, ніби очікуючи, що Милосник знову з’явиться, як і обіцяв.

Екіпаж рушив тихим ходом, колеса рипіли на нерівній дорозі, ніби нашіптуючи щось своїм мовчазним супутникам. Моя голова втомлено схилилася до бокової стінки, оббитої м’яким оксамитом. Хвиля легкої дрімоти накотила, затягуючи думки в туман, коли раптом я почула голос, глибокий і знайомий.

— Магура дуже сильна богиня. Єдиний шанс проти неї — це хитрість, — спокійно промовив він, і його слова, здавалось, розтанули у тиші екіпажу.

Мої очі поволі розплющилися, ще напівсонні. Милосник був поруч, як і обіцяв.

— Продовжуй, — сонно попросила я, відчуваючи, як сон остаточно відступає.

Він сидів напроти, у тіні, але червоний оксамит лавок і теплі відблиски дерева гармоніювали з його образом. Навіть у цій примарній ілюзії він здавався частиною цього світу.

— Я не знаю джерел її первісної сили, — почав він, стиха, але впевнено. — Але вона завжди носить при собі намисто з червоним каменем. Саме в ньому запечатуються всі її контракти. Вона завжди приходить не одна. Разом з птахоподібною істотою, з довгими кігтями і дзьобом, що нагадую пащу собаки.

Я нахилилась вперед, відчуваючи дивне поколювання в пальцях. Простягши до нього долонь я відчула тепло. Я здійняла очі до його пильного погляду.

— Це сон? — тихо запитала я, майже впевнена в своєму припущені.

Він кивнув, підтверджуючи.

— Тільки так нас ніхто не підслухає, — пояснив він, його голос був рівним.

— А хто нас слухав раніше? — прошепотіла я.

Милосник відвів погляд, на мить задумуючись.

— Багато ще істот, Маланко, бродить по околицях, — почав він, обережно підбираючи слова, — яких ти не бачиш. Не всі вони підвладні Лісовику чи навіть Магурі, бо їхнє існування торкається іншої реальності буття. Але часом серед них трапляються ті, хто шукає вигоди. Їх не передбачити й не розпізнати, поки вони самі не виявлять себе.

Я кивнула, намагаючись вловити підтекст його слів.

— Зрозуміло і трохи моторошно... Що ще потрібно знати про неї?

Милосник нахилився трохи вперед, його погляд на мить став таким важким, що здавалось, він бачив крізь мене.

— Тільки те, що тобі з нею не потрібно зв’язуватися, — сказав він, і в його голосі вчувалася крижаність.

Я вирівняла спину, намагаючись придушити хвилю протесту, яка піднялася в мені.

— Будь на моїй стороні, допоможи її здолати, прошу, — я зустріла його погляд, повний сумнівів, своїм, наповненим надією. — Це звільнить тебе. Це принесе розплату моїй родині. І, можливо, звільнить мене від Лісовика.