15.2 Розділ

— Хіба я можу тебе покинути? — слова, тихі й ледь відчутні, мов подих вітру, долинули до мого вуха. Я здригнулась і різко обернулась.

Він стояв трохи далі, ніж я очікувала, і його спокійний погляд обпалював сильніше за будь—яке полум’я. Миттю схопивши хуха, що досі тримала в руках, я відкинула його в бік Милосника, сподіваючись, що він торкнеться істоти і я побачу те, що бачив Лісовик. Це вже спрацьовувало раніше, коли я випадково побачила справжній образ вовкулаки.

Але Милосник зник так раптово, що хух лише розсікав повітря, падаючи на траву.

— Чому ти його не впіймав? — вигукнула я, озираючись у пошуках.

— Навіщо? — знову пролунав його голос, майже поруч, так близько, що я ледь не підстрибнула. Обернувшись, я побачила його трохи осторонь. Знову. Він не наближався, мов тримав якусь невидиму межу між нами.

— Треба було зловити його! — наполягала я, стримуючи обурення.

— Хухам нічого не станеться, якщо їх не піймати, — відповів він спокійно, без натяку на докір. — Вони, як і я, духи з іншого боку життя.

Його постава була розслабленою, але це здавалося оманливим. У кілька кроків я подолала відстань між нами, опинившись просто перед ним.

— Ти зник, я хвилювалась, — зізналася я, слова вихопились тихіше, ніж я планувала.

— Я був поруч, — відповів він, але його голос був гіркий, майже відчужений. — Та не мав сили проявитись. Ні для тебе, ні для кого. Ти вчинила помилку, Маланко. Не треба було відновлювати договір.

— Це не важливо, — кинула я майже зухвало, відводячи очі. — Де хухи?

Роззирнувшись, я помітила, що їх немає. Ні пухнастих клубочків, ні їхнього писклявого хору. Лише я та він.

— Вони швидко втікають, коли відчувають небезпеку, — сказав Милосник, ніби прочитавши мої думки. — Думаю, зараз вони вже з іншого сторони околиць.

— Чому ти такий упертий? — з докором запитала я, не стримуючи роздратування, що наростало з кожним його словом.

— Те саме тебе можу запитати, — відказав він із невимушеною посмішкою, яка лише більше мене дратувала.

— Милоснику, мені зараз потрібна твоя допомога! — мої слова стали різкими, майже криком. — Вента мертва, Лісовик готує щось жахливе для мене на Літах. Я не переживу цього літа! А твоя богиня… Вона, здається, тримає нас усіх на короткому повідку, мов маріонеток!

Він стояв нерухомо, дивлячись десь убік, його обличчя залишалося кам'яним, хоча в очах промайнув слабкий вогник болю чи провини.

— Тому ти повинна їхати звідси, поки можеш, — сказав він нарешті, його голос звучав глухо, ніби долинав крізь стіну. — Вовкулака і той блондин тобі не допоможуть. Вони не здатні цього зробити, як і я.

— Поїхати?! — моє обурення вибухнуло. — А що буде з тобою? А кровний договір? Хіба це тебе не стосується?

Між нами знову повисла напружена тиша. Ми стояли настільки близько, що я відчувала його сутність, але водночас здавалося, що між нами прірва. Наші погляди мимоволі впали на руки, які майже торкалися одна одної.

— Не хвилюйся за мене, — прошепотів він, злегка відвівши погляд. — Наслідки мене не страшать. Я лише дух.

— Ти впевнений у цьому? Що ти просто дух? — підняла на нього очі, намагаючись уловити хоч якийсь натяк на правду за його непроникною маскою.

Він зітхнув і втупився у землю, немов шукав там відповіді.

— Маланко, кидай це місце. Зроби те, чого не змогла твоя матір чи бабуся. Прошу тебе.

Його голос звучав гірко, майже благально.

— Якщо я поїду, — тихо, але твердо промовила я, — виконаєш для мене одне прохання?

Милосник підняв голову, і його очі, наче вирізані з мороку ночі, зустрілися з моїми. У них палахкотіла суміш тривоги, цікавості й обережності.

— Яке саме?

Його голос, низький і напружений, прозвучав ніби клятва, яка вже зараз тягнула його у вир невідомого.

Я підійшла ближче, долаючи невидимий бар’єр, що відділяв нас. Його образ, примарний, мов дим, але водночас такий реальний, здавався водночас крихким і нездоланним. Вдихнула глибоко, і чітко промовила:

— Візьми хуха на руки, — вимовила я повільно, чітко розділяючи склади, щоб надати своїм словам незаперечної ваги.

Милосник підняв очі до неба, зітхнув і театрально розвів руками, ніби боги мали негайно втрутитися і врятувати його від мене.

— Маланко, ти коли—небудь зупиняєшся?

— Ніколи, — відповіла я зухвало.

— Добре, — піддався він, хоча в його голосі звучала така ж втома, як і сарказм. — Але тоді ти мусиш пообіцяти. Покинь це місце, поки можеш.

— Обіцяю, — сказала я, відчуваючи, як швидка брехня проходить крізь губи.

Його погляд одразу став проникливішим.

— Ти щойно збрехала, – відмітив він.

— Можливо. Так ти це зробиш?

— Його рука потягнулася убік, і за мить у повітрі закрутилися маленькі вогники, які сформували щось пухнасте і дивно ображене.

— Так ти міг це зробити весь час? – я уперлася руками в боки.

— Звичайно, – відповів він, не приховуючи насмішки і додав, вже серйозніше, — не лякайся того, що побачиш.

Я відкрила рот, щоб щось відповісти, але в цю мить його образ почав змінюватися. Темрява, яка завжди обіймала його постать, розсіялася, і на її місці з’явилося м’яке золоте сяйво.

Переді мною стояв той самий Милосник, але вигляд його разюче змінився. Замість блідого, майже примарного відтінку шкіри, я бачила теплий, живий колір, що ніби випромінював світло. Його очі більше не були холодними та темними — у них мерехтіло життя, як у людини, яка щойно вирвалась із довгого полону. А на чолі сяяла золота корона, немов виткана із сонячних променів.

Я кліпнула очима раз, другий — сподіваючись, що це лише ілюзія. Але він не зник. Стояв нерухомо, дивлячись прямо на мене. Його новий вигляд змусив мене на мить забути про все інше. Він був прекрасний, і я зараз зовсім не про тілесну красу. Він випромінював саму суть життя.

— Вау… То ось який ти насправді, – промовила я пошепки, відчуваючи, як голос зрадливо тремтить.