15 Розділ

— От дідько, — вилаявся Стефон, запустивши руку в волосся.

— А цього я не очікував, — скептично промовив Фелікс, перехрестивши руки на грудях. Його посмішка була ледь помітною, але в ній ховалося щось саркастичне.

Я стиснула кулаки, вдихнувши на повні груди.

— Я знайду його і вмовлю цього упертюха, — твердо заявила я, вирівнюючи спину. — Мені потрібен твій екіпаж. Немає часу на піші прогулянки.

Стефон спохмурнів, нахиливши голову вбік, як це траплялося, коли він намагався щось збагнути.

— Відколи це ти командувати почала? — пробурчав він, злегка стискаючи зуби.

Я глянула на нього, намагаючись зберегти спокій, хоча в моїх думках вирувала буря.

— Екіпаж твій, — погодився Фелікс, коротко кивнувши. У його голосі була впевненість, яка, здавалося, мала запобігти будь—яким суперечкам. — Повертайся одразу, навіть якщо він відмовиться допомагати. Ми знайдемо інші шляхи.

Я вдячно кивнула і, не розмінюючись на пояснення, рушила до виходу, обернувшись біля дверей:

— Хтось в курсі, як грати на цьому? — я простягла долоню, показуючи маленьку окарину.

— Розберешся, — знизив плечима Стефон.

— Ага, дякую, — хмикнула та пішла коридором на вихід.

Що керувало мною? Мабуть, той останній погляд Милосника. Погляд, у якому був цілий океан почуттів — від тихої небайдужості до самозречення. Якщо він навіть бачить у мені Мелену, нехай буде так. Я скористаюся цим, щоб дізнатися все необхідне. Почуття більше не важливі.

Зараз єдине, що має значення, — це розв’язати цей проклятий вузол, який затягнула навколо мого роду смерть і страждання. І першим, хто це зробив, була триклята богиня Магура. А про Лісовика я похвилююся потім.

Я крокувала вперед, стискаючи кулаки і переконуючи себе, що все ще можу змінити свою долю.

Місце, де він може бути, було мені добре відоме. Навіть якщо моя здогадка хибна, я все одно викличу його. Він не зможе опиратися. Я стиснула окарину в долонях, відчуваючи її прохолодну поверхню, яка тепер здавалася напрочуд важкою.

Вказавши візнику місце призначення, я швидко сіла всередину екіпажу. Простір здавався занадто тісним, наче його стіни намагалися втиснути мене в його глибини. Я вдивлялася у візерунки на віконному склі, водночас намагаючись зібратися з думками.

— І я мушу бігати за ним, немов за дитиною! — пробурмотіла собі під ніс, вибираючись із екіпажу. Мої ноги з легким стуком торкнулися землі, коли я зістрибнула з першої сходинки.

— Пані, екіпаж буде чекати у цьому ж місці, — спокійно нагадав візник, злегка нахиливши капелюха.

— Дякую, — кинула через плече, не озираючись.

Мої кроки впевнено спрямувалися вперед, до знайомого пагорба, де Милосник грав на окарині. Йти було недалеко, і навіть якщо мій задум не спрацює, навіть якщо він не з’явиться, я знайду спосіб його викликати. Провокуватиму, гукатиму, вигадає щось іще — але він мусить прийти.

Ступаю по стежці, вдихаючи вологе, прохолодне повітря, і раптом чую тонкий писк позаду. Зупиняюся, обертаюся, але нікого не бачу. Лише екіпаж ледь видніється на горизонті, віддалившись.

— Він не прийде, — тоненький голосок долинає з—за моєї спини.

Я різко обертаюся, серце стукає так, ніби хоче вистрибнути.

— Хто сказав? — голос звучить гостро, але самій собі я здаюся розгубленою. Кручуся на місці, вдивляюся в сутінкову пустку навколо. Нічого. Лише мовчання, яке здається ще важчим після цього писку.

Піднімаюся на пагорб швидше, намагаючись заспокоїтись. Стежка звивається переді мною, а хрускіт під ногами здається надто голосним.

— Маланка! Маланка! — писк луною віддається над самим вухом.

Я здригаюся, майже підстрибую на місці, і хапаю повітря, яке... змінюється. Переді мною, просто в русі, воно згущується, закручується у щось маленьке й пухнасте.

— Ти?! — виривається в мене, коли впізнаю це створіння.

Це той самий маленький пухнастик, якого я нещодавно бачила в місті, тоді він ховався від Лісовика. Його округлі очі блищать, а тонкі лапки тягнуться до мене. Він зависає в повітрі й пильно дивиться на мене, наче щось знає, чого я ще не розумію.

— Хух, і чого ховаєшся? — твердо запитую, стискаючи в руці маленького пухнастика, який тріпоче, але не виривається.

— Від Лісовика. Він прогнівався на нас, — тоненько пропищав він, відвертаючи очі.

— І що ж такого вчинили хухи, що Лісовик аж біситься? — питаю, змінюючи тон на м’який, майже співучий.

— Не кажи їй! Не кажи! — раптом пролунало з усіх боків. Голоси тонкі й тривожні, мов вітер у тріщинах.

— Ага, ти тут не сам, — іронічно зауважую, озираючись. — Ану, покажіться! Я ж дар богів, самі так казали. Не ховайтеся!

Згущене повітря навколо починає ворушитися. За мить з’являється ще кілька хухів — такі ж пухнасті клубочки, маленькі, але напрочуд жваві. Один із них підкочується до моїх ніг, інший зависає поруч із товаришем, якого я тримаю над землею.

— Розповідайте, що там у лісового народу коїться? — запитую, переховуючи стривоженість за спокійною інтонацією.

— Ми ослухалися Лісовика. Він… злий. Дуже злий. Шукає нас, — промовляє хух, що підкотився до моїх ніг.

— Що саме ви натворили? — звужую очі, спостерігаючи, як істоти нервово переминаються між собою.

— Ми… відгукнулися на поклик відьми, — прошепотів той, кого я тримала в руках, і я майже відчула, як його маленьке тільце затремтіло.

— Відьми? Ви про болотяну відьму Венту? — мій голос звучить стривожено. Неочікуваний поворот змушує серце стиснутись.

— Так. Вента була добра до нас, — почав пояснювати той, що стояв у мене під ногами. — Вона залишала нам дари… солодощі. Ми думали, що Лісовик не помітить, але він… він прознав. Подумав, що ми все розповіли відьмі. Але вона сама здогадалася! Покликала нас, щоб упевнитися…

— І про що ж вона здогадалася? — присідаю, опускаючи хуха на землю поряд із товаришами.