14.3 Розділ

Стефон, який досі невимушено потягував віскі, ледь не захлинувся. Він різко поставив склянку на стіл, підвівся з крісла й рішуче став між мною та скогійцем. Його постать ніби виросла, коли він випрямився, і напруга в повітрі стала відчутною.

— Ти зовсім здурів? — вигукнув вовкулака, його голос був низьким і напруженим. Очі блищали гнівом, і складалося враження, що ще трохи — і він готовий перетворитися на справжнього хижака.

— Ми не можемо гаяти часу, — Фелікс зітхнув, але залишався спокійним, немов глузуючи зі всієї ситуації. — Вона погодилась, отже, годі зволікати.

— Ти ведеш себе так, ніби готуєш лань до забиття! — гаркнув Стефон, і в його словах було стільки презирства, що здавалось, вони могли обпалити. — Що це за методи?!

Я мовчки спостерігала за їхньою перепалкою, яка здавалася нескінченною. Їхні голоси, їхня злість — усе це викликало лише роздратування. Холодний розум перебив усе: годі. Я більше не могла чекати.

— Досить! — вигукнула я і підскочила, вихопивши ніж із рук Фелікса. Їхні очі широко розкрилися від подиву, але я не дала їм часу на заперечення. Різким рухом розсікла шкіру на своїй долоні. Біль був різким, наче удар блискавки, але я лише прошипіла і стискнула зуби.

Я витягнула окарину, стискаючи її в іншій долоні. Піднявши поранену руку, я дозволила кільком краплям крові впасти на її поверхню. Червоні доріжки потекли по старому дереву, вбираючись у його текстуру. Окарина ніби ожила, її поверхня випромінювала тепло, але на цьому все й закінчилось.

— Це все? Чи ще щось потрібно? — звернулася я до Фелікса, дивлячись на нього з викликом.

Він стояв нерухомо, здавався застиглим на мить, але потім злегка кивнув.

— Це все.

— Ну, зрозуміло. — Стефон обернувся і махнув рукою, ніби відмітаючи те, що сталося. — Я більше не втручаюсь. Робіть, що хочете. Просто скажіть, коли це все закінчиться.

Його голос звучав відчужено, і він відвернувся, ніби прагнучи втекти від цієї сцени, але гнівний погляд, кинутий у бік Фелікса, промовляв більше, ніж слова. Я зітхнула, намагаючись вгамувати калатання серця. Ситуація на межі, але зараз не час для сумнівів.

— Довго чекати? — спитала я, спостерігаючи, як остання краплина крові з моєї долоні стікає на окарину, лишаючи темний слід на її поверхні.

Фелікс уважно стежив за предметом, його обличчя залишалося незворушним, але щось у його погляді видавало напругу. Він провів пальцями по підборіддю, задумливо нахиливши голову.

— Мені не відомо, — зізнався він після паузи, уникаючи прямого погляду. — Зазвичай такі речі спрацьовують одразу… або з настанням ночі. Я не впевнений.

Його слова прозвучали обережно, ніби він намагався приховати власну невпевненість. Це мене не заспокоїло. Я стиснула окарину в руках, відчуваючи її незвичне тепло, ніби вона почала реагувати на мою кров, але цього було недостатньо.

— Ти не впевнений? — зіронізував Стефон, озирнувшись через плече. — Звучить обнадійливо. А якщо нічого не станеться, що тоді? Чи ми просто чекаємо дива, поки хтось із нас не зомліє від нервів?

Фелікс стримано зітхнув, але не відповів. Його мовчання викликало лише більшу напругу.

— Стефоне, годі! — не стрималась та роздратовано глянула на вовкулаку.

Вовкулака підвівся, його погляд був пронизливим, коли він втупився в мої очі. Потім, раптово і з такою швидкістю, що я не встигла зреагувати, він вихопив окарину з моїх рук і підніс її до очей, намагаючись розглянути деталі. Але не минуло й секунди, як його обличчя спотворилось від болю, і він різко відсмикнув руку, немов хотів відірвати її від самого інструменту. Окарина злетіла з його рук й відлетіла в траву.

— Якого чорта?! — вскипів він, хапаючи свою долоню, немов намагаючись заспокоїти її, дмухаючи, як на ошпарену. — Це ти зробила? Чи це твої фокуса?

Його погляд метався між мною та скогійцем, обличчя змінилося від болю до здивування, наче він не міг повірити в те, що сталося.

— Ну ти й телепень, — розсміявся скогієць, склавши руки на грудях. — Це зачарований предмет, чого ти очікував, дурнику?

Я миттєво кинулась на землю, там, куди відлетіла окарина, і почала безнадійно шукати її серед трави. Моє серце билося шалено, а пальці поспішно і нервово промацували кожну шершаву травинку, відчайдушно намагаючись знайти предмет.

Вовкулака все ще потрясаючись від болю, переговорювався зі скогійцем, а я не могла дозволити собі втратити час на їх постійні перепалки.

Окарина лежала зовсім поруч, і я, побачивши її, відчула мить полегшення. Але, піднявши інструмент, завмерла від здивування — жодної краплини крові на ньому не залишилось. Зачарована цим дивним феноменом, я повільно підвелась на коліна й уважно оглянула окарину. Вона була ціла, без тріщин чи подряпин, ніби магія зберегла її в первісному стані. Позаду мене все ще лунав низький і невдоволений обмін репліками між Феліксом і Стефоном, але я більше не чула їхніх голосів, адже щось змінилося в повітрі.

Мій погляд відрився від окарини, і я несвідомо підвела очі. Серце пропустило удар. Переді мною стояв Милосник. Його темне пасмо спадало на скронях, очі сяяли сумішшю мудрості й болю, а руки, схрещені на грудях, видавали терпляче очікування. Він мовчав, ніби сам його вигляд був достатньою відповіддю на всі мої сумніви.

— Ти повернувся?! — мій голос зірвався на шепіт, у якому змішалися радість, шок і недовіра.

Милосник залишався нерухомим, лише трохи нахилив голову, уважно слухаючи мене. Його постава не змінилась, але в очах з’явилася тінь розчарування, змішана з цікавістю.

— Лише одне питання, Маланко, — його голос був низьким, відстороненим, але водночас надзвичайно чітким. — Навіщо?

Я глибоко вдихнула, намагаючись приборкати хвилювання, що розгорталося всередині. Повільно підвелася на ноги, не відриваючи погляду від його обличчя. Пальці інстинктивно стискали окарину, наче це могло надати мені сили.

— Нам потрібна твоя допомога, — нарешті вимовила я, намагаючись надати голосу впевненості, хоч відчувала, як серце б’ється десь у горлі. — Ми знаємо, як здолати Магуру. Але для цього потрібно, щоб ти описав її поведінку, розповів, яким чином вона з’являється, і найголовніше — де вона тримає камінь. Той самий, в якому струмиться її сила, — мої слова полились стрімко, наче я боялася щось упустити.