14.2 Розділ

— Ну, в такому випадку, — втрутився Стефон, що сидів поряд вільно спершись на м’яку стінку лавки. — Було б непогано й Лісовика відправити на той світ... хоча, стоп, він же вже на тому світі. А що тоді можна зробити з тим, хто і так вже не живий? — Він поглянула на Фелікса, намагаючись вловити хоча б крихту розуміння.

Фелікс відповів не одразу. Його губи стиснулися в тонку лінію, а очі ледь примружилися, ніби він шукав потрібні слова. Зрештою, він обережно мовив:

— Ми знайдемо спосіб. Завжди є слабке місце.

Я похитала головою, не задоволена його відповіддю. Мої руки стиснулися в кулаки, а голос став твердим, наче я пробувала переконати не лише його, але й себе:

— Я впевнена, це зробив Лісовик. — Слова вийшли майже гарячими, як дим від вогню, що палав у моїй душі. — Він знав, що так позбавить Милосника сил, і він не зможе захистити мене. Він планує все на Літах. Саме тоді його сили наймогутніші.

Фелікс уважно слухав, нахилившись трохи ближче, його рука вже майже торкалася коліна. Його погляд тепер був не відстороненим, а пильним, як у хижака, що планує стрибок.

— Отже, — нарешті мовив він, його голос став низьким, рішучим, наче удар меча. — Ми сплануємо виклик на Літах.

Він зробив паузу, його очі засяяли гострим блиском:

— І щодо твого Лісовика... У нього теж є своя смерть. На кінці голки.

Ці слова повисли в повітрі, наче виклик, наче обіцянка. Мене трохи пробрав холод від його впевненості, але водночас з’явилась надія.

— На кінці голки, — повторила я майже пошепки, і вперше за останній час усередині запалився крихітний вогник віри.

Екіпаж їхав вперед, не поспішаючи.

— Звідки тобі все це відомо? Ну взагалі все, про духів, богиню, — запитав вовкулака, похиливши голову на бік. — Навіть у нашому світі стільки відомостей не знайти, скільки маєш ти.

Фелікс підняв погляд, і куточки його губ ледь помітно смикнулися, створюючи майже знущальну усмішку.

— Я маю свої джерела, — відповів скогієць, уникаючи конкретної відповіді, але в його голосі відчувався натяк на те, що він знає більше, ніж говорить.

— Я й не очікував іншої відповіді, — буркнув Стефон, здавлено видихаючи. Його пальці нервово постукували по поручню сидіння.

Раптом Фелікс нахилився вперед, і його погляд став гострим, як лезо:

— Я маю бути відвертим перед тим, хто боїться власної природи, вовкулаче?

Ці слова впали в простір екіпажу, мов камінь у воду, викликаючи хвилю емоцій. Стефон застиг, а потім, здавалося, зніяковів.

— Нічого подібного! — відрубав він, майже відмахуючись від слів скогійця. — Просто затяжний перехідний період.

— Справді? І наскільки затяжний? Тобі років двадцять шість? — з легкою насмішкою запитав скогієць, його брови піднялися в удаваному здивуванні.

— Яка різниця? — Стефон нервово пересмикнув плечима, а потім, трохи тихіше, додав: — Двадцять чотири.

Його обличчя на секунду виразило щось схоже на збентеження, але він швидко зібрався. Додав, уже спокійніше, хоча в голосі все ще чувся роздратований тон:

— І взагалі, ти надто багато знаєш, як для того, хто ніколи не бував в Етракеші.

Фелікс на мить затримав погляд на Стефонові, а потім із деякою нудьгою в голосі відрізав:

— Ти повторюєшся.

Ця відповідь, здавалось, підірвала терпіння вовкулаки, але він лише шумно видихнув і відвернувся до вікна. Я, спостерігаючи за цим перепаленням, не стрималася й вимовила з посмішкою:

— Ви схожі на стару подружню пару.

Ця репліка прозвучала несподівано, й обидва чоловіки водночас повернулися до мене. Стефон ледь не захлинувся від сміху, випаливши:

— Ще цього не вистачало!

Фелікс лише мовчки подивився на мене, але я помітила, як у його очах блиснув слабкий натяк на емоцію — чи то роздратування, чи легкий подив.

— Ми тут не для суперечок. У нас спільна мета, і якщо ви обидва не здатні зосередитися, ми далеко не зайдемо, — рішуче промовила, ковтаючи власні емоції.

Стефон вирівнявся, ніби усвідомивши, що я маю рацію, але все одно зітхнув, буркнувши собі під ніс:

— Добре, але це не означає, що я йому довіряю.

Екіпаж продовжував котитися вперед, а я поглянула на двох чоловіків, які намагалися втримати рівновагу між недовірою й необхідністю працювати разом. Хоча їхня перепалка й трохи розвіяла мій внутрішній неспокій, у серці все ще залишалася важкість від усього, що відбувалося.

Очі Фелікса зупинилися на предметі, який я міцно стискала в руках, наче боялася випустити.

— Маланко, я сподіваюся, ти обрала правильний варіант? — скогієць обережно, але з прихованою напругою озвався.

— Я теж, — відверто зізналася я, стискаючи в пальцях маленький предмет. — Ти розкажеш, як його активувати?

— Про що взагалі йдеться? Хтось пояснить? — різко втрутився Стефон. Він з підозрою поглядав то на мене, то на Фелікса.

Фелікс, здавалося, зовсім ігнорував його слова, зосередившись на своїх думках. Його голос був розміреним, навіть трохи холодним:

— Якщо я правильно зрозумів, після смерті Венти договір усе ще активний. Але через те, що джерело сили знищене, цей договір почне працювати проти свого власника. Фактично, він буде вбирати силу духа, щоб залишатися в дії.

Він зробив паузу, наче зважував свої слова, і повільно додав:

— Це означає, що активувати його не потрібно. Лише перенаправити силу договору на інше джерело… І тут потрібна твоя кров.

Стефон різко випрямився, немовби його ударили по плечах.

— Стоп, зупиніться! — вигукнув він, піднімаючи руки в захисному жесті. Його очі металися між мною й Феліксом. — Тільки не кажи, що ти хочеш закласти свою душу якійсь потойбічній істоті, щоб цей дух мав змогу проявитися, живлячись твоєю енергією.

— Це необхідно, він єдиний бачив Магурю. І точно скаже, чи був камін з нею останнього разу, — пояснила я.

Він нервово посміхнувся, але його голос лунав гірко: